На краю землі за крок від бурливого моря відпочивав нерухомо готель «Альмаєр», поринувши в нічний морок, як портрет, запорука любові, що його зберігають у темній шухляді.
Хоч вечеря вже давно закінчилася, усі, не знати чому, забарились у великій вітальні з каміном. Несамовитість моря за вікном заспокоювала душі та плутала думки.
–    Я нічого не хочу сказати, але, може, варто…
–    Не турбуйтеся, Бартлбуме. Зазвичай готелі не зазнають трощі.
–    Зазвичай? Як це зазвичай?
Проте найкумеднішими були діти. Усі скупчилися, приліпившись носами до шибок, навдивовижу мовчазні, споглядали морок надворі: Дуд, що мешкав на підвіконні в номері Бартлбума, Дітц, який обдаровував отця Плюша снами, та Дол, який виглядав кораблі для Плассона.
І Діра. І навіть прекрасна дівчинка, що спала в ліжку Енн Деверіа і якої, коли вона гуляла по готелю, ніхто ніколи не бачив. Усі тут, немов загіпнотизовані невідь-чим, мовчазні та стурбовані.
–    Вони як тваринки, повірте. Відчувають небезпеку. Інстинктивно.
–    Плассоне, чи не завдали б ви собі клопоту заспокоїти трошки свого друга…
–    Кажу вам, дівчинка просто чудова…
–    Спробуйте, мадам.
–    Зовсім непотрібно, щоб хтось завдавав собі клопоту втихомирювати мене, оскільки я цілком спокійний.
–    Спокійний?
–    Цілком.
–    Елізвін… хіба не прекрасна? Схожа на…
–    Отче Плюшу, припиніть постійно витріщатися на жінок.
–    Вона не жінка…
–    Звісно, що вона – жінка.
–    Однак маленька…
–    Скажімо, що здоровий глузд підказує мені не втрачати пильності, уважаючи…
–    Це не здоровий глузд. Це звичайнісінький страх.
–    Неправда.
–    Правда.
–    Ні.
–    Звісно, що правда.
–    Звісно, що ні.
–    А, пусте. Ви, мабуть, ладні говорити про це годинами. Я йду геть.
–    Добраніч, мадам, – мовили всі гуртом.
–    Добраніч, – відповіла трохи неуважно Енн Деверіа. Та з крісла не підвелася. Навіть не змінила пози. Отак і сиділа, непорушно. Ніби нічого не трапилося. Справді, дивовижна то була ніч.
Можливо, врешті-решт усі скоряться звичайності цілком пересічної ночі, один за одним піднімуться у свої номери, навіть позасинають, незважаючи на гуркіт бурхливого моря, кожен поринувши у свої марева чи сховавшись у безслівних снах. Можливо, нарешті, ця ніч могла б стати цілком буденною. Але не стала такою.
Першою, відірвавши погляд від шибок, обернувшись несподівано, з вітальні вибігла Діра. Решта дітлахів побігли за нею слідом, не промовивши ані слова. Плассон, пополотнівши, глянув на Бартлбума, який збліднувши, глянув на отця Плюша, який, побілівши, зиркнув на Елізвін, яка, сполотнівши, глянула на Енн Деверіа, яка й далі дивилася перед себе. Та з невідчутним подивом. Повернувшись у вітальню, діти несли в руках ліхтарики. Діра почала запалювати їх один за одним, якось по-дивному несамовито.
–    Чи трапилося щось? – увічливо спитав Бартлбум.
–    Ось, тримайте, – відповів йому Дуд, простягаючи запалений ліхтарик. – І ви, Плассоне, хутко візьміть теж.
Тепер уже годі було щось збагнути. Кожен сидів із запаленим ліхтариком у руці. Ніхто нічого не пояснював, діти бігали сюди-туди, ніби їх охопила непоясненна тривога. Отець Плюш заворожено дивився на вогник свого ліхтарика. Бартлбум бурмотів якісь ледве чутні склади на знак протесту. Енн Деверіа підвелася з крісла.
Елізвін зауважила, що тремтить. Саме цієї миті великі скляні двері, що виходили на узбережжя, розчинилися настіж. Ніби випущений із катапульти, лютий вітер влетів у вітальню й почав крутитися навколо всього та всіх. Обличчя дітей просвітліло. А Діра крикнула:
–    Мерщій… геть!
І вибігла крізь розчинені двері, тримаючи в руках запалений ліхтарик.
–    Ходімо… надвір, надвір, геть звідси!
Кричали діти. Та не від страху. Кричали, щоб перекричати грім моря й вітру. Щось схоже на радість
–    непоясненну радість – дзенькотіло в їхніх голосах.
Бартлбум заціпенів посеред кімнати, цілком спантеличений. Отець Плюш обернувся до Елізвін і зауважив, що її обличчя було разюче блідим. Мадам Деверіа не сказала ні слова, але, схопивши свій ліхтарик, пішла за Дірою. Плассон побіг за нею слідом.
–    Елізвін, тобі краще лишитися тут…
–    Ні.
–    Елізвін, послухай мене…
Бартлбум, машинально схопивши плащ, вибіг, мурмочучи щось сам до себе.
–    Елізвін…
–    Ходімо.
–    Ні, послухай мене… я зовсім не впевнений, що ти…
Назад повернулася дівчинка – красуня – і мовчки схопила за руку Елізвін, усміхаючись до неї.
–    А я впевнена, отче Плюшу.
У неї тремтів голос. Але тремтів, сповнений сили й бажання. А не страху.
Готель «Альмаєр» залишився за спинами: двері гепали на вітру, а вогники в темряві поволі зменшувалися. Немов шматки лави, що бризками розліталися з жаровні, берегом бігли десять маленьких ліхтариків, вимальовуючи в нічній пітьмі таємні та кумедні ієрогліфи. Невидиме море гайнувало свій неймовірний гул. Дмухав вітер, перевертаючи догори дригом світ, слова, обличчя, думки. Дивовижний вітер. Це море-океан.
–    Наполягаю, щоб мені сказали, куди ми в біса йдемо!
–    Що?
–    КУДИ МИ В БІСА ЙДЕМО?
–    Не опускайте ліхтарика, Бартлбуме!
–    Ліхтарик!
–    Агов, ми справді маємо аж так бігти?
–    Я вже багато років не бігав.
–    Років що?
–    Дуде, можна, в біса, дізнатися…
–    БАГАТО РОКІВ ВЖЕ НЕ БІГАВ.
–    Усе гаразд, пане Бартлбуме?
–    Дуде, хай тобі грець..
–    Елізвін!
–    Я тут, тут я.
–    Не відходь від мене, Елізвін.
–    Я тут.
Дивовижний вітер. Море-океан.
–    А знаєте, якої я думки?
–    Якої?
–    Як на мене, це для кораблів. КОРАБЛІВ.
–    Кораблів?
–    Таке трапляється в бурю… На березі запалюють вогні для кораблів… щоб вони не випливли на берег…
–    Бартлбуме, чи ви чули?
–    Га?
–    Ви ось-ось станете героєм, Бартлбуме!
–    Про що в біса говорить Плассон?
–    Що ви незабаром станете героєм!
–    Я?
–    ПАНЯНКО ДІРО!
–    Куди ви подалися?
–    Хіба не можна почекати хвильку?
–    Знаєте, що роблять острів’яни під час бурі?
–    Бігають, як навіжені, туди-сюди по острову, піднявши запалені ліхтарі над головою… щоб кораблі… щоб кораблі, заплутавшись, наскакували на рифи.
–    Ви жартуєте.
–    Аж ніяк…Є цілі острови, які живуть із того, що знайдуть на розбитих кораблях.
–    Ви ж не маєте на увазі, що…
–    Потримайте, будь ласка, мій ліхтарик.
–    Та зупиніться ви на мить, хай вам чорт!
–    Мадам… ваша накидка!
–    Облиште її там.
–    Ма…
–    Облиште, її на бога!
Дивовижний вітер. Море-океан.
–    Та що вони роблять?
–    Панянко Діро!
–    Куди в біса всі біжать?
–    Загалом…
–    ДУДЕ!
–    Біжіть, Бартлбуме.
–    Біжу, але куди?
–    Загалом, що цим дітям відібрало мову?
–    Погляньте туди.
–    Це Діра.
–    Вона сходить на пагорб.
–    Я йду звідси.
–    Дуде! Дуде! Треба йти до пагорба!
–    Та куди ж він?
–    Господи, нічого вже не зрозуміло.
–    Вище підніміть ліхтарик і біжіть, отче Плюшу.
–    Я більше й кроку не ступлю, якщо…
–    Але чому всі мовчать?
–    Мені зовсім не подобається, як вони дивляться.
–    А що вам не до вподоби?
–    Очі. ЇХНІ ОЧІ!
–    Плассон, де подівся Плассон?
–    Я йду з Долом.
–    Проте…
–    ЛІХТАРИК… ЗГАС МІЙ ЛІХТАРИК!
–    Мадам Деверіа, де ви йдете?
–    Власне, я хочу знати, я рятую корабель чи топлю його!
–    Елізвін! Мій ліхтарик! Він згас!
–    Плассоне, що сказала Діра?
–    Туди, туди…
–    Мій ліхтарик…
–    МАДАМ!
–    Вона вас уже не чує, Бартлбуме.
–    Хіба таке може бути…
–    Елізвін! Де поділася Елізвін? Мій ліхтарик…
–    Отче Плюшу, підійдіть сюди.
–    У мене згас ліхтарик.
–    До біса, я йду сюди.
–    Підійдіть, я запалю його.
–    Святий Боже, Елізвін… чи ви бачили її?
–    Вона, мабуть, пішла з мадам Деверіа.
–    Але ж вона була тут, була тут.
–    Тримайте цей ліхтарик рівно.
–    Елізвін…
–    Дітце, ти бачив Елізвін?
–    ДІТЦЕ! ДІТЦЕ! Та що в дідька трапилося з цими дітьми?
–    Ось… ваш ліхтарик…
–    Я вже нічого не збагну.
–    Ну ж бо, ходімо.
–    Я маю знайти Елізвін…
–    Ходімо, отче Плюшу, ми пасемо задніх.
–    Елізвін…Елізвін! Святий Боже, де ж ти пропала… Елізвін!
–    Отче Плюшу, припиніть, знайдемо її…
–    Елізвін! Елізвін! Елізвін, благаю…
Непорушно, тримаючи згаслий ліхтарик у руці, Елізвін чула своє ім’я, яке долинало здалеку, змішуючись із вітром та шумом моря. У пітьмі, що простягалася перед нею, бачила, як перехрещуються маленькі вогники з десятка ліхтариків, що загубились у своїй мандрівці на краю бурі. Не було в її голові ні неспокою, ані страху. Розгорнулося в усіх подробицях несподівано в душі її тихе озеро. І промовляло воно знайомим голосом.
Повернувшись, вона повільно рушила тією дорогою, якою прийшла. Для неї не існувало вже ні вітру, ні ночі, ані моря. Ішла й знала, куди йти. Та й по всьому. Дивовижне відчуття. Відколи доля нарешті відкривається, стає добре помітною стежиною, слідом, який ні з чим не сплутаєш, чітким напрямком. Безкінечний час наближення. Об’єднання. Якщо  йому  заманеться,  ніколи  не скінчиться. Рух, що ним віддаються на ласку долі. Щира емоція. Немає більше ні дилем, ані обману. Знати де. І дістатися її. Хай якою вона є, ця доля.
Вона крокувала вперед, і була то найприємніша річ, яку вона колись робила в житті.
Побачила, що готель «Альмаєр» уже близько. Його вогні. Проминула узбережжя, стала на порозі, зайшла, зачинила за собою двері, крізь які разом із рештою не знати як давно вибігла, ще тоді нічого не відаючи.
Тиша.
По дерев’яній долівці, крок за кроком. Під ногами риплять піщинки. У кутку, долі, лежала накидка, що впала на Плассона в метушні, коли всі вибігали. На подушках, у кріслі, слід тіла мадам Деверіа, мов вона щойно підвелася з крісла. А посеред кімнати, випроставшись, незрушний Адамс. І він дивиться на неї.
Крок за кроком, поки до нього не підійшла. І мовила:
–    Ти ж мене не скривдиш, так? Він її не скривдить, правда?
Не скривджу. Не скривджу.
Тоді Елізвін, охопивши руками обличчя цього чоловіка, поцілувала його.
На землях барона Кервола ніколи б не перестали переповідати цю історію. Якби її знали. Ніколи б не перестали. Кожен по-своєму, але всі б без упину розповідали про цю пару й про цілу ніч, яку вони провели разом, повертаючи одне одного до життя губами, руками – дівчинка, яка нічого в житті не бачила, й чоловік, який бачив забагато, – одні на одних – кожен сантиметр шкіри як мандрівка першовідкривача, повернення додому – в Адамсові вуста, щоб відчути аромат світу, по грудях Елізвін, щоб його забути, – в утробу збентеженої ночі, чорної й буремної, пінна лава в мороці, хвилі, як кучугури, що обвалюються, ґвалт, дзвінкі пориви вітру, несамовито гучні та стрімкі, які кидаються на морську поверхню, у нерви світу, море-океан, текучий, схвильований велетень – зітхання, зітхання в горлі Елізвін – летючий оксамит – зітхання на кожному новому кроці в новому світі, переходячи через небачені донині гори й озера з неймовірними обрисами – на животі Адамса біле тіло тієї дівчинки, що заколисує німу музику, – чи хтось би їй колись розповів, що, цілуючи очі чоловіка, можна бачити так далеко, а пестячи ноги дівочі, можна так стрімко бігти й утекти – від усього втекти – бачити далеко – вони прийшли з двох найвіддаленіших країв світу – ось що дивовижно, збагніть тільки, що вони б ніколи не торкнулись одне одного, не перетнувши від кінця
до краю весь усесвіт, а натомість не мусили навіть шукати одне одного, і це – неймовірно, а найважче було тільки впізнати одне одного, упізнати одне одного, миттєва річ, єдиний перший погляд – і вони вже зрозуміли, ось у чому чудасія; це все невпинно б переповідали завжди в землях Керволових, бо ніхто й ніколи не спроможний забути, що ми ніколи не буваємо занадто далеко, щоб знайти одне одного, ніколи – занадто далекими, щоб знайти одне одного, як оці двоє, далекі одне від одного більшою мірою за будь-кого, а зараз – Елізвін кричить через ріки оповідок, що рвуться їй удушу, а Адамс плаче, відчуваючи, як ті оповідки витікають із нього до останку, нарешті закінчившись; може, світ – це рана, і хтось зшиває її цими двома тілами, що переплітаються, – це навіть не кохання, ось що дивовижно, це руки та шкіра, вуста, подив, природжіння, пахощі, можливо, сум, навіть сум, бажання, але, розповідаючи про це, ніколи не вживатимуть слова
«кохання»; тисячі слів уживатимуть, замовчуючи одне – «кохання», – усе мовчить навколо, коли раптом Елізвін відчуває, як ламається спина й розум тьмяніє, стискаючи того чоловіка в собі, хапає його за руки й думає: помру. Відчуває, як ламається спина й розум тьмяніє, стискаючи того чоловіка в собі, хапає його за руки й, бачте, не помирає.
–    Послухай, Елізвін…
–    Ні, мовчи…
–    Послухай.
–    Ні.
–    Те, що трапиться тут, буде жахіттям і…
–    Поцілуй мене… вже благословляється на світ… вони, мабуть, повертаються…
–    Послухай мене…
–    Нічого не кажи, благаю.
–    Елізвін…
Як це робиться? Як сказати такій жінці те, що маєш сказати їй, у її обіймах, відчуваючи її шкіру, шкіру, не можна ж говорити про смерть із нею, як про це сказати такій дівчинці про те, що вона вже знає, але їй все одно треба почути ці слова, одне за одним, може, вони вже тобі відомі, але маєш вислухати, раніше чи пізніше, хтось має їх промовити, а ти – вислухати, вона, вислухати, ця дівчинка, яка говорить:
–    Маєш такі очі, яких я в тебе ніколи не бачила. А потім:
–    Якби ти тільки захотів, ти б міг урятуватися.
Як ти їй про це скажеш, такій жінці, що ти хотів би врятуватися, а ще більше хотів би врятувати і її разом із собою і тільки те й робити, що її рятувати, і себе рятувати, ціле життя, але не можна, бо в кожного попереду своя мандрівка, а в жіночих обіймах врешті збиваєшся на манівці, які й сам збагнути не можеш, і слушної миті не здатен їй розповісти, не добереш слів, щоб розповісти, слушних слів, там, між поцілунків й на шкірі, годящих слів, немає таких у тебе, доведеться шукати їх у тому, чим ти є, і в тому, що ти відчув, але не знаходиш таких, бо в них завжди неправильна
музика, саме музики їм бракує, так, поміж поцілунками й на шкірі це питання музики. Тому щось таки кажеш, якусь нісенітницю.
–    Елізвін, я вже ніколи не врятуюся.
Як йому про це сказати, такому чоловікові, що зараз я хочу тебе дечого навчити, що, приголублена тобою, хочу, щоб ти збагнув: доля – це не кайдани, це політ, і якщо насправді досі прагнеш жити, жити можна, і якщо, дійсно, жадаєш мене, можна віднайти тисячі таких ночей, як оця, замість тієї єдиної, жаскої, якій ти йдеш назустріч лише тому, що вона тебе чекає, ця жаска ніч, закликаючи тебе до себе вже багато років. Як йому про це сказати, такому чоловікові, що стати вбивцею – марно, як марними будуть кров і біль, це лише спосіб стрімголов бігти до кінця, коли час та світ, аби нічого не скінчилося, тут і зараз чекають на нас, кличуть нас, якби ми тільки вміли слухати їх, якби він насправді зміг по-справжньому спухати мене. Як про це сказати такому чоловікові, що він втрачає тебе?
–    Я поїду…
– …
–    Я не хочу тут бути… я поїду геть.
– …
–    Я не хочу чути той крик, хочу бути далеко.
– …
–    Я не хочу його чути.
З музикою важко, ось у чім правда, саме музику важко знайти, щоб сказати собі про це, у цю мить, так близько, музика та жести, щоб потамувати біль, коли вже нічого не вдієш, слушну музику, яка б обернулася на танець, так чи інак, і не був розривом той відхід, те вислизання в життя, і далеко від життя, дивний маятник душі, рятівний і вбивчий, було б добре вміти станцювати його, і саме через це коханці, геть усі, шукають цієї музики – у таку мить, усередині слів, у попелі жестів, розуміючи, що якщо наважитися, то лише мовчання годне бути музикою, правильною музикою, безмежне любовне мовчання, галявина прощання й утомлене озеро, яке зрештою крапля за краплею стікає в долоню коротенької мелодії, завченої на віки вічні, щоб наспівувати тихо-тихесенько:
–    Прощавай, Елізвін. Нікчемна мелодія.
–    Прощавай, Тома.
Елізвін підводиться, вислизнувши з-під накидки. Оголене дівоче тіло, убране лише в теплоту ночі, що минула. Збирає речі, підходить до вікна. Світ за вікном ніде не подівся. Можеш зробити що завгодно, але не сумніваєшся, що знайдеш його на своєму місці, як завжди. Важко повірити, але це правда.
Дві голі ніжки дівчинки. Піднімаються по сходах, прямують у кімнату, підходять до вікна, спиняються.
Відпочивають пагорби. Ніби й немає перед ними ніякого моря.
–    Завтра поїдемо, отче Плюшу.
–    Що?
–    Завтра. Поїдемо.
–    Але…
–    Прошу.
–    Елізвін… не можна вирішувати так, ні сіло ні впало… треба спершу написати в Дешенбах… Вони ж там не чекатимуть нас до скону.
–    Ми не їдемо в Дашенбах.
–    Що значить, не їдемо в Дашенбах?
–    Не поїдемо туди.
–    Елізвін, не втрачаймо спокою. Ми приїхали аж сюди, щоб ти зцілилася, а для цього ти маєш зайти в море, а щоб зайти в море, маєш піти в…
–    Я вже зайшла в море.
–    Перепрошую?
–    Мені вже нема від чого зцілюватись, отче Плюшу.
–    Але ж…
–    Я жива.
–    Боже… та що в біса трапилось?
–    Нічого… маєш лише мені довіритись… благаю, довірся мені.
–    Я… я довіряю тобі, але…
–    Тоді відпусти мене. Завтра.
–    Завтра.
Не ворухнувся отець Плюш, крутячи в руках свій подив. Тисячі питань снують у голові. І він чудово знає, яке запитання має поставити. Кілька слів. Очевидних. Проста річ: «А що скаже твій батько?» Проста річ, але губиться по дорозі. І немає стежки, щоб віднайти її. Він досі шукає її, коли чує, як його голос питає:
–    І яке воно?.. Море, яке воно? Усміхається Елізвін.
–    Прекрасне.
–    А ще?
Не згасає усмішка Елізвін.
–    У певному місці – закінчується.
Вони поїхали рано-вранці. Екіпаж викотився на дорогу вздовж морського узбережжя. Отець Плюш хитався на своєму місці з тим самим радісним смиренням, з яким пакував валізи, попрощався з усіма, потім попрощався з ними всіма ще раз, а відтак умисно забув у готелі валізу, бо завжди треба сіяти за собою привід повернутися, коли від’їжджаєш. Хтозна. Він сидів мовчки, аж поки не побачив, що дорога повертає, а море все далі. І не хвилини більше.
–    Чи зайве питати, куди ми їдемо?
Елізвін тримала в руках розгорнутий аркуш. Поглянула на нього.
–    Сен-Партені.
–    Що це?
–    Містечко, – відповіла Елізвін, затуляючи рукою аркуш.
–    Містечко де?
–    Їхати днів зо двадцять. Воно в передмісті столиці.
–    Днів зо двадцять? Це ж божевілля.
–    Споглядай море, отче Плюшу, воно зникає.
–    Днів зо двадцять… Сподіваюсь, маєш нагальну потребу пуститися в такі мандри.
–    Воно зникає…
–    Елізвін, я тебе питаю, що ми там робитимемо?
–    Шукатимемо одну людину.
–    Двадцять днів у дорозі, щоб піти на пошуки людини?
–    Так.
–    Дідько, тоді це має бути щонайменше принц, не знаю, король власною персоною чи святий…
–    Майже… Пауза.
–    Він адмірал. Пауза.
–    Господи…
У Тамальському архіпелазі щовечора здіймався туман, пожираючи кораблі, щоб на світанку повернути їх цілком укритими снігом. У протоці Кадаум щоразу на молодик відходила вода, залишаючи по собі неозору піщану смугу, заселену молюсками, що вміють розмовляти, й отруйними водоростями. У відкритому морі неподалік Сицилії один острів зник, а два, яких немає на мапах, показалися неподалік. У водах Драгару спіймали пірата ван Делла, який охочіше кинувся на поїд акулам, аби не втрапити до рук королівському флоту. У своєму безмежному палаці адмірал Ланґле зі змореною точністю каталогізував правдоподібні й неймовірні істини, які доходили до нього з усіх морів світу. Його перо незворушно й терпляче вивергало фантастичну географію невтомного світу. Його розум відпочивав у точності незмінної буденності. Тотожним саме собі розгорталося його життя. І майже бентежно занедбаним зростав його сад.
–    Мене звати Елізвін, – мовила дівчинка, підійшовши до Ланґле. Його вразив цей голос: оксамитовий.
–    Я знала чоловіка на ім’я Тома. Оксамит.
–    Коли він мешкав тут із вами, його називали Адамс.
Адмірал Ланґле так і стояв без руху, не зводячи погляду з темних очей цієї дівчинки. Нічого не сказав. Він сподівався, що цього імені ніколи більше не почує. Він не підпускав його до себе багато днів, місяців. У нього було лише кілька секунд, щоб не дати йому повернутися, зранивши його душу й спомини. Чоловікові спало на думку підвестися й попросити дівчину піти геть. Він би дав їй екіпаж. Грошей.
Будь-що. Наказав би їй забиратися геть. Іменем короля, ідіть геть. І почув він ніби здалеку цей оксамитовий голос, що промовляв:
–    Залиште мене в себе.
Протягом п’ятдесяти трьох днів і дев’яти годин Ланґле не міг збагнути, що підштовхнуло його тієї миті відповісти:
–    Звісно, якщо ваша ласка.
Збагнув він лише якось увечері, сидячи поруч Елізвін, слухаючи оксамитовий голос, який промовляв:
–    У Тімбукту о цій порі жінки люблять співати та кохатися зі своїми чоловіками. Зсувають вуалі з облич, і навіть сонце тікає, ніяковіючи від їхньої краси.
Ланґле відчув, як безмежна й солодка втома піднімається до самого серця. Ніби він мандрував багато років, загубившись, і нарешті віднайшов шлях додому. Він не обернувся до Елізвін. А тихо спитав:
–    Звідки ви знаєте цю історію?
–    Не знаю. Але знаю, що вона ваша. Ця й усі решта теж.
Елізвін прожила в палаці Ланґле п’ять років. А отець Плюш – п’ять днів. На шостий сказав Елізвін, що неймовірно, але він забув валізу в готелі «Альмаєр», справді, неймовірно, але в ній залишилися важливі речі, у тій валізі, убрання й, либонь, навіть усі молитви.
–    Що значить либонь?
–    Можливо… тобто певна річ, тепер, коли я згадав, певна річ, вони в тій валізі, ти ж розумієш, я ніяк не можу залишити їх там… вони, звісно, не хтозна-які, ті мої молитви, на бога, але, коротше, загуби їх отак, зважаючи на те, що йдеться про мандрівочку на днів зо двадцять, не надто вже й далеко, але це питання…
–    Отче Плюшу…
–    …безперечно, я повернусь… я тільки їду забрати валізу, може, кілька днів там відпочину, а потім…
–    Отче Плюшу…
–    …ідеться про місяць-два, щонайбільше, я б навіть міг заскочити до твого батька, тобто я про те, нісенітниця, але було б навіть ліпше, щоб я…
–    Отче Плюшу… Боже, як я за тобою сумуватиму.
Він поїхав наступного дня. Уже сидів у екіпажі, коли знов зійшов і, рушивши до Ланґле, мовив:
–    А знаєте що? Я б сказав, що адмірали плавають морями…
–    І я б сказав, що священики правлять службу в церквах.
–    Ет, знаєте, Бог є усюди…
–    І море теж, панотче. І море теж. Поїхав. І цього разу не забув валізи.
Елізвін залишилась у палаці Ланґле на п’ять років. Педантичний порядок у тих кімнатах і безслів’я тамтешнього життя нагадували їй білі килими в Керволі, і колові алеї, і ледь торкнуте життя,  яке одного дня її батько облаштував для неї. Одначе те, що там було ліками й піклуванням, тут стало ясною впевненістю та радісним видужанням. Те, що вона знала як  лоно  слабкості,  тут  виявилося такою собі кришталево-щирою силою. Від Ланґле вона пізнала, що  з-поміж  усіх  можливих  життів треба кинути якір в одному, щоб безтурботно споглядати решту. А Ланґле вона подарувала одна за одною тисячу історій, які чоловік та ніч заронили в ній бозна-як, але остаточно й невитравно. Він слухав її в тиші. Вона розповідала. Оксамитово. Про Адамса ніколи не заводили мови. Тільки одного разу Ланґле, несподівано підвівши очі зі своїх книг, спроквола промовив:
–    Я любив того чоловіка. Якщо ви розумієте, що я маю на увазі, я його любив.
Ланґле помер якось літнього ранку, згризений безславним болем під звуки голосу, оксамитового, який розповідав йому про пахощі в саду, найменшому й найкращому в Тімбукту.
Наступного дня Елізвін поїхала. Прагнула повернутися в Кервол. Дорога забере місяць чи ціле життя, але вона туди повернеться. Те, що чекає на неї, вона уявляла погано. Знала лише, що всі ці історії, які заховані в ній, вона триматиме для себе, назавжди. Знала, що, хай якого чоловіка покохає, у ньому буде шукати аромат Тома. І знала, що жоден суходіл не сховає в ній слід моря.
А решта була знову неважливою. Винайти її – ось що було б дивовижно.