–    Отже, ви залишаєте нас, лікарю Савіньї…
–    Так, пане.
–    Ви вирішили повернутися до Франції?
–    Вирішив.
–    Мабуть, нелегко вам буде… тобто люди цікавитимуться, газети, політики… Гадаю, почалося справжнє полювання на тих, хто вижив на тому плоту…
–    Мене вже застерігали.
–    Цей випадок набув майже загальнонаціональної ваги. Трапляється, якщо встряє політика…
–    Рано чи пізно, побачите, усі забудуть про цю історію.
–    Безсумнівно, любий Савіньї. Візьміть, це папери для вашої посадки.
–    Я вам багато чим завдячую, капітане.
–    Не треба так казати.
–    А вашому лікареві я, либонь, завдячую життям… він творив дива.
–    Савіньї, якщо почнемо лічити дива в цій історії, їм кінця-краю не буде. Ідіть. І хай вам щастить.
–    Дякую, капітане… А, ще одне.
–    Слухаю.
–    Той… той стерновий… Тома… кажуть, він утік з лікарні….
–    Так, це дивна історія. Звісно, у нас такого б не трапилось, але там, у цивільній лікарні, ви ж добре знаєте, як…
–    Звісно, і що – про нього нічого не відомо?
–    Ні, наразі нічого. Та він, мабуть, недалеко втік, зважаючи на його стан. Найімовірніше, помер десь.
–    Помер?
–    Ну, це найменше, що спадає на гадку, коли думаєш про того, хто…ох, даруйте: це, певно, ваш друг?
–    Це неважко, мабуть, Савіньї, вам треба лише повторити те, що ви написали у своїх мемуарах. До речі, ви, певно, заробили цілий статок, га? На своїй книжечці… у салонах тільки її й читають…
–    Я спитав, чи я дійсно мушу заходити до судової зали.
–    Та, ні, не те, щоб це необхідно, але це паскудний процес, за нами вся Країна спостерігає, добре не попрацюєш… усе за законом… нісенітниця…
–    Шомаре теж буде…
–    Звісно, буде… хоче захищати сам себе, він… але у нього жодних шансів, нуль, народ прагне його голову, і він її отримає.
–    То була не лише його вина.
–    Це байдуже, Савіньї. Він був капітаном. Він завів «Альянс» у ту трясовину, він ухвалив рішення його покинути й він-таки, задля ефектного кінця, пустив вас у відкрите море в тій чортовій пастці…
–    Гаразд, гаразд, пусте. Побачимося в судовій залі.
–    Це зовсім інша річ…
–    Пустіть мене, Парпею.
–    Адвокат Парпей, дякую.
–    Прощавайте.
–    Ні, ви не можете піти.
–    Що ще?
–    А-а, ще одна прикрість… дрібничка, але ж знаєте, краще пильнувати… загалом, ходять чутки, ніби хтось вів… скажімо так, щоденник, щось на взір щоденника, перебуваючи в той час на плоті… здається, він був моряком, отож це вже свідчить про серйозність справи… уявіть собі моряка, який вміє писати, звісно, нісенітниця, та хай там як, видається, що один із тих, хто вцілів…
–    Тома. Тома вмів писати.
–    Перепрошую?
–    Ні, нічого.
–    Отож загалом, здається, у цьому щоденникові оповідають про речі… які певною мірою… спантеличують, скажімо… коротше кажучи, та розповідь дещо різниться від вашої й того, що інші…
–    І читав. Книжки. Умів читати й писати.
–    На Бога, чи ви мене вислухаєте?
–    Слухаю?
–    Зрозумійте, звести на людину справжнісінький наклеп – дрібниця… яка може вас знищити… тому я питаю, чи ви ладні витратити певну суму грошей, ви ж мене розумієте, адже від наклепу більше немає способу захиститися, з іншого боку, краще позатуляти роти, перше ніж… Савіньї! Куди ви в біса йдете? Савіньї! Зважте, зараз не час ображатись, я радив вам задля вашого ж добра, я ж знаюся на…
–    Ваші свідчення були для нас дуже цінними, лікарю Савіньї. Суд вдячний вам, прошу, сідайте.
–    Лікарю Савіньї…
–    Так, даруйте, я хотів…
–    Хочете щось додати?
–    Ні… чи то пак… тільки одне… Я хотів сказати, що… море, воно відрізняється… не можна судити про те, що трапляється там, у морі… море, то зовсім інша річ.
–    Лікарю, ми в трибуналі Королівського Флоту: ми чудово розуміємо, що таке море.
–    Невже?
–    Повірте, читати вашу книжечку було захопливо… навіть занадто захопливо для такої літньої пані, як я…
–    Маркізо, пусте…
–    Це щира правда, пане Савіньї, ваша книга така… як би це сказати… реалістична, ось, читаючи, я уявляла себе на тому плоту, посеред моря, аж мороз поза шкірою…
–    Ви мені лестите, Маркізо.
–    Ні, ні… ця книжка справді…
–    Добридень, лікарю Савіньї.
–    Адель…
–    Адель, донечко, не годиться змушувати таку зайняту людину, як пан лікар чекати так довго…
–    О, я впевнена, що вона вас замучила тисячами питань про ваші пригоди, адже так, Савіньї?
–    Розмова з вашою матір’ю мені за втіху.
–    Ще трішки, й уже б навіть чай замерз.
–    Ви дивовижні, Адель.
–    Дякую.
–    Ще чашечку, лікарю?
–    У нього були темні очі?
–    Так.
–    Високої статури, волосся чорне, пряме…
–    Зав’язане на потилиці, пане.
–    Моряк?
–    Скидалося на те. Але вдягнений був… по-звичайному, сказати б елегантно.
–    І не сказав, як звати.
–    Ні. Сказав тільки, що повернеться.
–    Повернеться?
–    Ми знайшли його в готелі біля річки… випадково… шукали двох дезертирів, а знайшли його… каже, що його звуть Філіпом.
–    І не намагався втекти?
–    Ні. Заперечував, прагнув знати, чому ми його забираємо… звичайні речі… Сюди, Савіньї.
–    А ви що відповіли?
–    Нічого. У наш час поліція не мусить пояснювати, чому кидає чоловіка за ґрати. Звісно, довго утримувати його не зможемо, якщо не знайдемо слушної причини… але ж ви про це подбаєте, хіба ні?
–    Звісно.
–    Ось, ходіть. Ні, сильно не висовуйтесь. Отам, бачите його? Передостанній у ряду.
–    Той, що зіперся об стіну…
–    Так. Це він?
–    Боюся, що ні.
–    Не він?
–    Ні, мені прикро.
–    Але ж за описом збігається, такий самісінький.
–    Такий самий, однак не він.
–    Савіньї… послухайте-но мене… Може, ви й герой у Королівстві, може, усі міністри у світі вам друзі, але той чоловік унизу вже четвертий, якого…
–    Пусте, ви й так уже чимало зробили.
–    Ні, послухайте. Ми його ніколи не знайдемо, того чоловіка, і знаєте чому? Бо чоловік той помер. Він утік із обшарпаної лікарні в якомусь мерзенному кутку Африки, пробігши кілька кілометрів по пекельній пустелі, а потім спікся на сонці до смерті. Гаплик. Цей чоловік зараз на іншому кінці світу загниває в купі піску.
–    Той чоловік зараз у цьому місті й ось-ось до мене добереться. Погляньте на це.
–    Лист?
–    Два дні тому хтось підкинув його мені під двері. Читайте, прочитайте, ну ж бо…
–    Одне слово…
–    Але дуже промовисте, хіба ні?
–    Тома…
–    Тома. Ваша правда, Пасторе. Ви не знайдете його ніколи, того чоловіка. Утім, не тому, що він помер. А тому, що живий. Він живіший за нас двох укупі. Живий, як звірі, що полюють.
–    Савіньї, я запевняю вас, що…
–    Він живий. І на відміну від мене має чудову причину, щоб таким і лишатись.
–    Але ж це божевілля, Савіньї! Такий видатний лікар, як ви, знаменитість, тепер… саме коли двері Академії перед вами розчинилися настіж… Ви ж добре усвідомлюєте, що ваше дослідження про вплив голоду та спраги… загалом, і хоч мені воно здається радше романтичним, аніж науковим…
–    Бароне…
–    …проте, воно дуже вразило моїх колег, я тішуся за вас, Академія прихиляється перед вашим шармом і… і вашим… болем, який довелося вам пережити… я можу зрозуміти… а ось чого зовсім не збагну, так це чому ви втовкмачили собі в голову саме зараз поїхати в Богом забутий глухий закуток, щоб бути, чуєте, послухайте, провінційним лікарем, чи я правильно вас зрозумів?
–    Так, бароне.
–    А, вітаю… немає в цьому місті лікаря, який би не хотів, та що там, який би не мріяв мати славу й майбутнє, як у вас, а ви що надумали? Їхати практикувати в село… що ж то за село, га?
–    За містом.
–    Це я втямив, але де саме?
–    Далеко.
–    Чи я маю подумати, що ви не хочете казати де?
–    Така моя воля, бароне.
–    Нісенітниці. Ви важка людина, Савіньї, ви поводитесь обурливо, нерозумно, бридко. Я не можу знайти жодного гідного виправдання вашій непростимій поведінці й… й… нічого більше не спадає на думку: ви божевільний!
–    Навпаки, я не хочу ним стати, бароне.
–    Ось… то Шарбонн… бачите, там, унизу?
–    Бачу.
–    Чудове містечко. Вам там буде добре.
–    Звісно.
–    Збадьоріться, лікарю… отак. Потримайте це хвильку, отак… Ви марили цілу ніч, маєте чимось зарадити…
–    Я ж казав, що не треба було затримуватися, Марі.
–    Що це ви робите?.. Чи не встати надумали?..
–    Певно, що хочу підвестися…
–    Але ж не можна…
–    Марі, я тут лікар.
–    Так, але ж ви себе не бачили… цієї ночі вам було зле, справді, ви скидалися на божевільного, розмовляли з привидами, кричали…
–    Кричав?
–    Сердились на море.
–    Ааа, знову?
–    У вас багато лихих спогадів, лікарю. А погані спогади псують життя.
–    Це погане життя псує спогади, Маріє.
–    Але ж ви не поганий.
–    Я накоїв усякого. Страшних речей накоїв.
–    Чому?
–    Бо вони страшні. Ніхто такого не пробачить. Мене за них не пробачили.
–    Не треба більше про це згадувати…
–    А ще страшніше ось що: знаю, що якби я сьогодні повернуся туди, то вчинив би так само.
–    Припиніть, лікарю…
–    Я знаю, що зробив би те саме, точнісінько те ж саме. Хіба це не страхіття?
–    Лікарю, благаю…
–    Хіба це не страхіття?
–    Ночі знову стають прохолодними…
–    Так.
–    Я б хотів провести вас додому, лікарю, але не хочу залишати на самоті дружину…
–    Не треба, не клопочіться.
–    Однак… та хочу, щоб ви знали, що я залюбки з вами розмовляю.
–    Навзаєм.
–    А знаєте, коли ви приїхали торік, люди казали, що ви…
–    Гордий та пихатий столичний лікар…
–    Так, приблизно. Люди в нас тут підозріливі. Часом доходять дивних висновків.
–    А знаєте, що мені розповідали про вас?
–    Що я заможний.
–    Еге.
–    І мовчазний.
–    Так. А ще – що ви добра людина.
–    Я ж вам казав: часом люди дивних доходять висновків.
–    Кумедно. Мріяти про те, щоб жити тут. Такому, як я… пихатому столичному лікареві… Мріяти тут постаріти.
–    Мені ви здаєтеся ще замолодим, щоб розмірковувати, де постаріти, хіба ні?
–    Може, ваша правда. Утім, це місце так далеко від усього… Часом я питаю себе, чи знайдеться щось таке, що змусить мене покинути цю місцину.
–    Не думайте про це. Якщо й випаде покинути нас, то лише через щось дивовижне. А як ні, то це містечко радо буде вашою домівкою.
–    Така честь – чути ці слова особисто від мера…
–    Ет, не нагадуйте мені про це…
–    А зараз мені вже, дійсно, час.
–    Звісно. Та приходьте знову, коли забажаєте. Для мене це втіха. І моя дружина дуже радітиме.
–    Неодмінно прийду.
–    Отже, добраніч, лікарю Савіньї.
–    Добраніч, пане Деверіа.