5.    Бартлбум

Отже, усе було так. Бартлбум був на водах, на термах у Бад-Голлені, містечкові, де холоне душа, якщо розумієте, про що я. Поїхав він туди через певні розлади, які непокоїли його, проблеми з простатою, хвороба надокучлива й неприємна. Коли тебе хапає в тому місці, така болячка, справді, діймає, нічого важкого, але треба пильнувати, бо доводиться робити багацько чудних речей, ба навіть принизливих. Бартлбум їздив на води в Бад-Голлені, наприклад. Містечко, з-поміж іншого, від якого холоне душа.
Та одначе.
Перебував він там, Бартлбум, із нареченою, такою собі Марією Луїджею Севериною Гоенгайт, гарною жінкою, безсумнівно, але театрального типу, якщо ви розумієте, що я маю на увазі.
Полюбляла діяти напоказ. Кортіло зазирнути їй за лаштунки, щоб подивитися, чи криється щось за цим гримом, пишномовством та рештою. Звісно, не зазираєш, але кортить. Бартлбум, ніде правди діти, заручався не надто охоче, сказати б, навпаки. Прикметна річ. Усе влаштувала одна з його тітоньок, тітка Матильда. Варто зрозуміти, що зараз він був майже в облозі в тітоньок і, відверто кажучи, залежав від них матеріально, бо сам за душею не мав ані копійки. Це тітоньки за все розраховувалися. А трапилося це внаслідок його цілковитої самовідданості науці, що пов’язувала життя Бартлбума з амбітним задумом «Енциклопедії про межі» тощо, твору величного й похвального, який, утім, заважав йому, і то цілком очевидно, виконувати свої професійні обов’язки, змушуючи його щороку полишати свою професорську посаду разом із належною на ній зарплатою своєму тимчасовому замісникові, яким, у цьому випадку, тобто протягом усіх сімнадцяти років, поки тривала ця справа, був я. Тож ви розумієте, який я вдячний йому й чому я так шаную його твір.
Саме собою. Такі речі людина честі ніколи не забуває. Та одначе.
Усе влаштувала тітонька Матильда, а Бартлбум був не здатен сильно опиратися. Його заручили. Однак він терпів через силу. І загубив трохи того блиску… ніби в нього душа помутніла, розумієте, до чого я веду. Немов він сподівався на щось інше, зовсім інше… Він не був готовий до такої буденності. Животів, не більше.
А потім одного дня в Бад-Голлені він, укупі з нареченою та простатою, пішов на прийом, витончений захід, шампанське рікою й весела музиченька. Вальс. І зустрів там ту Анну Аншер. Незвичайна то була жінка. Малювала. І, кажуть, незле. Зовсім іншої породи, ніж Марія Луїджа Северина, щоб ви зрозуміли. Вона сама зачепила його, під час святкового канкану.
–    Даруйте…Чи ви той самий професор Бартлбум?
–    Так.
–    Я подруга Мішеля Плассона. Виявилося, що він їй тисячу разів писав, той художник, розповідаючи про Бартлбума та ще безліч речей, зокрема про його енциклопедію меж і сякетаке, і ця історія, за жінчиними словами, її цілковито вразила.
–    Чарівно було б якось побачити ваш твір. Отак і сказала: нарівно. І промовила те, ледь схиливши голівоньку набік, забираючи з очей пасмо чорного, як вороняче крило, волосся. Справжня майстриня. Бартлбумові ті слова немов враз побігли в крові. Так би мовити, відобразившись аж у штанях. Щось пробурмотівши, надалі тільки те й робив, що обливався потом. Упрівав, як чорт, як треба було. І температура тут ніяким боком. Усе саме по собі траплялося.
Можливо, усе б так і скінчилось, але наступного дня, під час самотньої прогулянки, він усе прокручував у голові ту фразу й усе решту, коли це Бартлбум побачив екіпаж, один із тих гарних екіпажів із валізами й капелюшними коробками на даху. Прямував із міста. А в екіпажі, і те він зауважив чудово, сиділа вона, Анна Аншер. Беззаперечно, вона. Чорне, як воронове крило, волосся. Голівонька. Усе на місці. І реакція в штанях, достоту як і напередодні. Бартлбум збагнув. Люди пліткують, що він був із тих чоловіків, які, за потреби, вміють ухвалювати рішення самотужки, хай навіть дурні, але коли випадало, заднього ходу не давав. Повернувшись додому, склав валізи й, уже наладнавшись йти, постав нареченій Марії Луїджі Северині перед ясні очі. Вона саме вовтузилася зі щітками, стрічками й коралями.
–    Маріє Луїджо…
–    Прошу Ісмаелю, я вже забарилася…
–    Маріє Луїджо, хочу повідомити тобі, що ти вже не заручена.
–    Гаразд, Ісмаелю, поговорімо про це згодом.
–    Із цього випливає, що я теж не заручений.
–    Це очевидно, Ісмаелю.
–    Тоді прощавай.
Дивувало в цій жінці одне – загальмованість її реакцій. Ми з Бартлбумом говорили про цей випадок багато разів, його цілком зачарувало таке явище, він навіть вивчав його, так би мовити, зрештою набувши в цьому питанні майже наукової та вичерпної компетентності. А тому знав, що відтинок часу для того, щоб безкарно зникнути з цього будинку, коливається від двадцяти двох до двадцяти шести секунд. Він вирахував, що цього йому вистачить, щоб дістатись екіпажа. Власне, сталося все саме так, і він якраз мостив заднє місце в екіпажі, коли ясне повітря в Бад-Голлені розітнув нелюдський крик:
–    БАААААРТЛБУМЕ!
Що за голос у цієї жінки! Ще й за багато років по тому в Бад-Голлені переповідали, що скидалося на те, наче хтось із церковної дзвіниці скинув піаніно просто на гору кришталевих люстр.
Він усе розвідав, той Бартлбум: Аншери мешкали в Голленберзі, за п’ятдесят чотири кілометри на північ від Бад-Голлена. Він рушив у путь. Убрався в костюм для значущих подій. І капелюха надів святкового. Обливався, звісно, потом, але в межах пристойності. Екіпаж їхав без усяких перешкод по дорозі між пагорбів. Усе, як видавалося, йшло якнайліпше.
Те, що промовить до Анни Аншер, з’явившись перед нею, Бартлбум уявляв дуже виразно:
–    Пані, я чекав на вас. Я чекав на вас багато років.
І клац – простягне їй скриньку з червоного дерева, повнісіньку листів, сотні листів, річ, через яку даси дуба від подиву та ніжності. Пречудовий був задум, що й казати. Бартлбум прокручував його подумки всю дорогу, і це змушує замислитися над тим, який складний розум мають декотрі видатні науковці та мисленники; таким, поза всяким сумнівом, був розум проф. Бартлбума, чиїй прекрасній здатності надзвичайно точно й глибоко концентруватися на певній ідеї шкодить химерно-неминуча схильність миттєво й повною мірою позбуватися будь-яких інших ідей, між собою пов’язаних, сродних і випадкових. Божевільні голови, коротше кажучи. Так, приміром, Бартлбум усю дорогу обмірковував свій досконало логічний план, але лише за сім кілометрів до Голленберґа, а точніше між селами Альцен і Бальцен, він згадав, що якщо достоту, то скриньки з червоного дерева, сповненої листів, сотнею листів, він при собі вже не мав.
Це як осяяння. Якщо розумієте, про що я.
І дійсно, Бартлбум скриньку з листами віддав Марії Луїджі Северині в день їхніх заручин. Не надто впевнено, але приніс їй усіх їх і сказав урочисто:
–    Я чекав на вас. Я чекав на вас багато років.
Після десяти-дванадцяти секунд звичного гальмування Марія Луїджа витріщила очі, витягнула шию і, не ймучи віри, промовила одне простісіньке слово:
–    Мене?
«Мене?», мабуть, було не тією відповіддю, про яку Бартлбум мріяв чимало років, тим паче, що пишучи ті листи, жив у самоті, налаштовуючись на якнайкраще. Тому, певна річ, він трохи розчарувався за таких обставин, і це легко зрозуміти. Саме цим пояснюється те, що згодом про ту історію з листами він ніколи не згадував, обмежуючись лише тим, щоб перевіряти, що скринька з червоного дерева досі при Марії Луїджі, хоч тільки Бог знає, чи її взагалі хтось відкривав.
Трапляється й таке. Плекаєш мрії, по-своєму, як щось інтимне, а потім життя не бажає грати з тобою заодно, викидає їх, однією миттю, фразою, і все розвалюється. Трапляється. Утім, жити – справа невдячна. Доводиться змирятися. Життя не знає, що таке вдячність, якщо розумієте, до чого я веду.
Вдячність. Та одначе.
А зараз клопіт був у тім, що була потрібна скринька, однак вона зберігалась у найгіршому місці з усіх можливих – десь у будинку Марії Луїджі. Бартлбум, зійшовши з екіпажа в Бальцені, за п’ять кілометрів до Голленберґа, переночував у готелі й наступного ранку взяв екіпаж та й подався назад, до Бад-Голлена. Почалася його одіссея. Справжнісінька одіссея, повірте мені.
Щодо Марії Луїджі він застосував звичну тактику, безпомилкову. Не попередивши, зайшов до кімнати, у якій жінка марніла, лежачи в ліжку й лікуючи нерви, без жодних преамбул мовив:
–    Люба, я прийшов забрати листи.
–    Вони на письмовому столі, серденько, – відповіла вона ніжненько. Потім, достеменно по двадцяти шести секундах, видала здавлений стогін і знепритомніла. А Бартлбум, певна річ, уже зник.
Сів у екіпаж, прямуючи тепер до Голленберґа, і вже ввечері наступного дня з’явився в будинку родини Аншерів. Його провели у вітальню, ще б трішки – і він геть змарнів, виснажився. Сиділа за піаніно панянка і грала, голівонька й волосся кольору воронячого крила, й усе решта, а граючи, скидалася на янгола. Сама-самісінька, вона та піаніно – і квит. Неймовірно. Бартлбум скам’янів, тримаючи скриньку з червоного дерева в руці, незрушно завмер на порозі вітальні. Навіть упрівати більше не міг. Споглядав і потому.
Догравши, панянка звернула на нього очі. Остаточно захопившись, він перетнув вітальню, підійшов аж до неї й, поставивши скриньку з червоного дерева на піаніно, промовив:
–    Панно Анно, я чекав на вас. Я чекав на вас багато років. І цього разу відповідь була незвичною.
–    Я не Анна.
–    Перепрошую?
–    Мене звати Елізабетта. Анна – це моя сестра. Ми близнючки, якщо розумієте.
Як викапані.
–    Моя сестра в Бад-Голлені, на водах. Кілометрів за п’ятдесят звідси.
–    Так, я знаю дорогу, дякую.
Це справжня ураза. Нема чого й казати. Справжні урази. На щастя, у Бартлбума були запаси, сили духу в його кістлявому тілі було аж занадто. Він знов помандрував, тепер у бік Бад-Голлена. Якщо Анна Аншер була там, то саме туди йому й слід було прямувати. Просто. Майже на півдорозі йому почало здаватися все не таким простим. Справа в тім, що він не міг відкараскатися від почутої музики. І від піаніно, і рук на клавішах, і голівки з чорним, як воронове крило, волоссям, загалом від побаченого видовища. Усе здавалося плутнями диявола, настільки було досконалим. Чи долею – казав сам до себе Бартлбум. Мучився професор через цю історію з близнючками, однією художницею, іншою – піаністкою, ніяк вона не вкладалась йому в голові, та воно й зрозуміло. Що більше часу спливало, то менше він тямив. Сказати б, із кожним кілометром шляху він розумів на кілометр менше. Зрештою вирішив, що йому конче слід зробити перерву для роздумів. Зійшов з екіпажа в Поцелі, за шість кілометрів до Бад-Голлена. І там переночував. А наступного дня взяв екіпаж до Голленберґа. Обрав піаністку. Чарівніша, подумав він. На двадцять другому кілометрі змінив думку, а точніше в Бацелі, де зійшов на ночівлю. Продовжив шлях рано-вранці, узявши екіпаж до Бад-Голлена, душею вже заручившись із Анною Аншер, художницею, а потім спинився в Зуцері, маленькім селі за два кілометри від Поцеля, де остаточно вирішив, що за вдачею він більше підходить Елізабетті, піаністці. Протягом наступних днів його вагання знову привели його в Альцен, відтак у Тоцер, звідти в Бальцен, потім назад у Фацель, а звідти, одне за одним, у Пальцен, Рульцен, Альцен (утретє) і Кольцен. У місцевого населення склалося враження, що це, мабуть, інспектор із якогось міністерства. З ним усі поводилися дуже ввічливо. Коли він утретє прибув до Альцена, виявилося навіть, що на нього чекають збори міщан. Він не звернув уваги. Він не був формалістом. Бартлбум був простим чоловіком, простаком. Справедливим. Дійсно-бо.
Та одначе.
Утім, усе це не могло тягтися вічно. Навіть попри те, що місцеві були до нього добрими. Рано чи пізно все мало добігти кінця. Це збагнув Бартлбум. Отож після дванадцяти днів захоплених вагань він одягнув костюм до лиця й рішуче подався в Бад-Голлен. Вирішив так: доживатиме віку з художницею. Приїхав увечері у святковий день. Анни Аншер вдома не було. Мабуть, невдовзі повернеться. Почекаю, – міркував він. І став чекати у вітальні. Раптом у голові, як блискавка, промайнув простий і нищівний образ: його чудова блискуча скринька з червоного дерева стоїть на піаніно в будинку Аншерів. Він її там забув. Таке важко збагнути звичайним людям, як-от мені, бо в цьому загадка вищих умів, це все справа геніальних шестерень, здатних на грандіозні виверти й колосальні ляпсуси. А Бартлбум мав саме такий розум. Часом на колосальні ляпсуси. Утім, він лишився незворушним. Скочивши на рівні ноги, сповістив, що повернеться згодом, і заночував у невеличкому заміському готельчику. Наступного дня винайняв екіпаж до Голленберґа. Уже почав певною мірою звикати до цієї дороги, так би мовити, став її справжнім знавцем. Якби в університеті була кафедра з вивчення цього шляху, я б присягнув, що дісталася б вона йому, це вже безперечно. У Голленберзі все пройшло гладко. Скринька дійсно стояла там.
–    Я хотіла надіслати вам її, але гадки не мала, де вас шукати, – мовила до нього Елізабетта голосом, який би спокусив навіть глухого. Бартлбум на мить завагався, потім опанував себе.
–    Байдуже, і так гаразд.
Поцілувавши їй руку, розпрощався. Цілу ніч очей не стулив, але вранці сів у перший екіпаж до Бад- Голлена. Прекрасна мандрівка. Під час кожної зупинки його вітали і влаштовували свято. Такі вже вони були, ті місцеві люди, прив’язувалися, люди товариські, які не ставлять зайвих питань, приймаючи тебе зі щирим серцем. По-справжньому. Територія незугарна, що аж кров холоне, це варто зазначити, але люди там люб’язні, люди з іншого часу.
Та одначе.
З Божої ласки, Бартлбум приїхав у Бад-Голлен зі своєю скринькою з червоного дерева, листами та всіма пожитками. Повернувшись до будинку Анни Аншер, попросив, щоб про нього сповістили.
Художниця саме писала натюрморт: яблука, груші, фазани, те і се, фазани, певна річ, мертві, мертву природу, як годиться. Голівоньку ледве схиливши вбік. А волосся кольору воронового крила обрамляло її дивовижне личко. Якби стояло там піаніно, сумнівів не лишилося 6, що то була інша, та, що з Голленберґа. Утім, це була вона, з Бад-Голлена. Викапані, присягаюсь. Дивовижно, на що здатна природа, коли береться до справи старанно. Неймовірно. Справді.
–    Професоре Бартлбуме, яка несподіванка! – скрикнула Анна.
–    Добридень, панно Аншер, – відповів він, поспіхом додавши: – Анна Аншер, адже так?
–    Так, а що?
Професор Бартлбум хотів діяти напевне. Бо всяке трапляється.
–    Що вас привело аж сюди, щоб ощасливити мене своїм візитом?
–    Оце, – відповів серйозно Бартлбум, ставлячи перед нею скриньку з червоного дерева й відкриваючи її. – Я чекав на вас. Я чекав на вас багато років.
Художниця, простягнувши руку, різко закрила скриньку.
–    Перше, ніж наша розмова триватиме, мабуть, я маю повідомити вам, професоре Бартлбуме, одну річ.
–    Що хочеш, кохана моя.
–    Я заручена.
–    Та невже?
–    Я заручилася шість днів тому з молодшим лейтенантом Ґаллеґою.
–    Прекрасний вибір.
–    Дякую.
Подумки Бартлбум повернувся на шість днів назад. Цього дня він приїхав з Рульцена у Кольцен, де заночував, щоб потім рушити в Альцен. Десь посеред його поневірянь. Шість днів. Шість жалюгідних днів. У дужках примітка: цей Ґаллеґа – справжній паразит, якщо ви мене розумієте, нікчемне створіння, у певному сенсі навіть отруйний. Покарання. Справжнісіньке. Покарання.
–    Чи хочете зараз, щоб ми говорили далі?
–    Гадаю, це вже недоречно, – відповів Бартлбум, забираючи скриньку з червоного дерева.
Дорогою, повертаючись у свій готель, професор намагався холоднокровно проаналізувати ситуацію й дійшов висновку, що варіантів усього два (випадок, варто зазначити, який повторюється з певною регулярністю, адже загалом варіантів є два, й лише зрідка три): або це лише прикра перепона, а тому йому слід викликати на дуель згаданого молодшого лейтенанта Ґаллеґу й прибрати його зі свого шляху, або це очевидний знак долі, милостивої долі, але тоді він має якнайскоріше повернутися в Голленберґ і побратися з Елізабеттою Аншер, незабутньою піаністкою. До слова, Бартлбум ненавидів двобої. Просто не терпів їх.
«Мертві фазани…» – згадав він, трохи гидуючи. І вирішив поїхати. Сівши на своє місце в найпершому ранковому екіпажі, повернув на шлях до Голленберґа. У безтурботному гуморі він добродушно й прихильно приймав вияви радісної любові, які одні за одними виказували йому мешканці Поцеля, Кольцена, Тоцера, Рульцена, Пальцена, Альцена, Бальцена й Фацеля. Милі люди, як я вже казав. Надвечір, у бездоганному костюмі зі скринькою із червоного дерева, він явився в дім Аншерів.
–    Будьте ласкаві покликати панну Елізабетту, – промовив він урочисто до слуги, який відчинив двері.
–    Її немає, пане. Вона сьогодні вранці поїхала до Бад-Голлена. Неймовірно.
Чоловік іншого морального та культурного виховання, либонь, розвернувся і скочив у перший же екіпаж до Бад-Голлена. Людина слабшого психічного та нервового гарту, мабуть, кинулася б у більш сороміцькі вияви свого остаточного й невиліковного відчаю. Проте Бартлбум був чоловіком чесним і справедливим, з тих, що мають певний стиль, коли йдеться про те, як витримувати примхи долі.
Бартлбум почав сміятися.
Реготати, просто щоб аж живіт репався, аж загинався втроє зі сміху, годі було й спинити його, аж до сліз, справжнє видовище, сміх вавилонський, океанічний, апокаліптичний, невпинний сміх. Слуги в будинку Аншерів не знали вже, чим зарадити, він ніяк не вгамовувався, ні по-доброму, ні по- поганому, так і репався зо сміху, він, ніякове дійство, а понад усе – заразливе, знаєте ж, починає один, а потім і всі за ним слідом; такий закон нападу сміху, це ніби епідемія чуми, хочеш залишатися серйозним, але не можеш, невпинна річ, і нічого не вдієш; не стримувались один за одним слуги, хоч не мали з чого сміятися, навпаки, мали б занепокоїтися через бентежну ситуацію, якщо не сказати драматичну, але падали один по одному, регочучи, як божевільні, так і всцятися можна, якщо ви мене розумієте, всцятися можна, якщо не пильнуватимеш. Зрештою відвели його в ліжко. Реготав і лежачи, та ще й з яким запалом, якою щедрістю, диво, справді, схлипуючи та плачучи й задихаючись, але невпинно реготав, дивовижно, справді. За півгодини він досі реготав у ліжку. Не спинившись ані на хвилину. Слуги вже знесилилися, тікали з оселі, аби більше не чути того радісного та заразливого плачу, намагаючись утекти, животи їм боліли від такого нестримного реготу, вони намагалися врятуватись, і це зрозуміло, адже це вже обернулося на питання життя та смерті. Неймовірно. А відтак раптом Бартлбум без попередження спинився, мов механізм, який затнувся, несподівано ставши серйозним, розвернувся й, зловивши слугу, який був напохваті, дуже серйозно в нього спитав:
–    Бачили скриньку з червоного дерева?
Той, мабуть, не вбачав у ній користі, тому віддав.
–    Ось вона, пане.
–    Гаразд, я вам її дарую, – мовив Бартлбум і нумо знову реготати, як схиблений, ніби хтозна-який смішний жарт розповів, найсмішніший у своєму житті, найвеличніший, такий собі жартовище. Як почав, так і не переставав.
Прореготав усю ніч. Не лише для слуг із будинку Аншер, які тепер бігали з ватою у вухах, цей випадок доймав усе тихе містечко Голленберґ, адже, певна річ, регіт Бартлбума виходив за стіни означеного будинку, приємно розлітаючись у нічній тиші. Про сон годі й говорити. Залишатися серйозними – то вже було немало. Дійсно-бо, спочатку вдавалося зберігати серйозність, навіть зважаючи на надокучливий галас, але потім здоровий глузд швиденько сходив нанівець і розносилася бактерія сміху, невпинно, поглинаючи всіх посполу: чоловіків, жінок, дітей і поготів, справді всіх. Як епідемія. Траплялися домівки, у яких багато місяців уже ніхто не сміявся, забувши, як це й робиться. Люди, що потопали у своїй злості й убозтві. Не дозволяючи собі такої розкоші, як усмішка, місяцями. А тієї ночі, регочучи всі укупі так, що аж животи репалися, небачене донині явище, вони насилу впізнавали одне одного, бо поспадали маски їхнього вічного смутку, ринув їм в обличчя злий регіт. Одкровення. Віднаходиш смак до життя, побачивши, як один за одним запалюються вогники в тому містечку, чуючи, як обвалюються будинки від сміху, ніби перехилилася саме тієї ночі велика бочка колективного одностайного терпіння, і за здоров’я всіх злиднів затопилося все містечко священними ріками лихого реготу. Такий концерт зачіпав за живе. Диво. А Бартлбум диригував цим хором. Це, так би мовити, була його мить. І він диригував, як справжній майстер. Пам’ятна ніч, присягаюсь. Можете розпитати. Страхопудом буду, якщо вам не скажуть, що то була пам’ятна ніч.
Та одначе.
У перших світанкових променях угамувався. Бартлбум, я маю на увазі. А відтак поволі й усе містечко. Припиняли поволі сміятися, а потім й остаточно стихли. Як прийшло, так і пішло.
Бартлбум попросив поснідати. Певна річ, через таке діло він страшенно зголоднів: непроста ж бо річ – реготати так довго та ще і з таким запалом. Що ж до здоров’я, то на око Бартлбум мав його хоч на продаж.
–    Добре, як ніколи, – запевнив він делегацію міщан, які, відчуваючи певну  вдячність  і  сповнені цікавості, прийшли дізнатися про його здоров’я. Безперечно, така була йому доля потоваришувати з місцевим людом. Із жінками в нього вже все пішло коту під хвіст, ніде правди діти, та  він  ніби народився, щоб потоваришувати з місцевим людом.  Справді.  Хай  там  як,  а  підвівшись  і попрощавшись, він почав ладнатися в дорогу. Добре знав, куди їхати.
–    Якою дорогою їхати до столиці?
–    Треба повернутися в Бад-Голлен, а звідти поїхати по…
–    Про це нема навіть мови, – і він поїхав у протилежному напрямі на сусідській бричці такого собі коваля, талановитого у своїй справі, справжнього скарбу. Цілу ніч качався від реготу. Коротше, заборгував так би мовити, подяку. Тож, зачинивши кузню, того дня повіз Бартлбума звідти. Більше ні про ті спогади, ані про всю ту бісівщину професор ніколи не згадував, скінчилася для нього та історія, добре чи погано, але добігла кінця, раз і назавжди, Боже причастя. Скінчилася.
Отак.
Відтоді більше не пробував Бартлбум. Одружуватися. Казав, що час уже минув і більше про це годі й говорити. Гадаю, він трохи страждав через ті події, але він тебе цим не засмучував, не таким був чоловіком, печалі свої всі тримав у собі та вмів їх переживати. Утім, він був одним із тих, хто до життя ставився легко. Людина з миром у душі, якщо розумієте, про що я. За сім років, що він прожив тут, серед нас, жити з ним пліч-о-пліч нам було за щастя, ми часто запрошували його на гостину, ніби він був членом сім’ї, та й у певному сенсі він, дійсно, ним був. Поміж іншим, він міг би мешкати в інших кварталах, зважаючи на гроші, які надходили йому останнім часом, спадок, звісна річ, тітоньки, що падали одна за одною, як стиглі яблука, земля їм пером, нотаріуси вервечкою, заповіти один по одному, і з усіх, хоч-не-хоч, текли грошенята йому в кишені. Коротше, якби хотів, міг би мешкати зовсім в іншому місці. Та він залишався з нами. Казав, що почувається тут добре, у нашому кварталі. Умів його цінувати, так би мовити. За цим теж видно чоловіка.
Він до останнього працював над своєю «Енциклопедією меж» тощо. Зараз почав її переписувати. Казав, що наука йде гігантськими кроками й що зрештою треба повсякчас усе оновлювати, уточнювати, виправляти, шліфувати. Його захоплювала думка, що його енциклопедія про межі, можливо, стане твором, який кінця-краю не має. Безмежною книгою. Цілковита нісенітниця, як поміркувати, і він із того сміявся, розтлумачуючи мені й пояснюючи, дивуючись, навіть радіючи. Інший би, либонь, страждав. Але він, як я вже розповідав, не був створений для певних бід. Легкою був людиною.
Годі й казати, що він навіть помер по-своєму. Без надмірної театральності, тихцем. Якось ліг у ліжко, бо почувався недобре, а за тиждень – догорів. Ніхто збагнути навіть не міг, чи він страждав тими днями, я питав його, але він тільки просив, щоб ми не журилися через цю дрібничку. Не любив він завдавати клопоту. Лиш одного разу спитав мене, чи міг би я повісити йому одну з картин його улюбленого друга-художника, щоб вона висіла на стіні просто напроти ліжка. Ця історія з колекцією картин Плассона теж була неймовірною. Вони всі були майже цілковито білі, повірте. Та Бартлбум ними дуже дорожив. Навіть та, яку я йому повісив, коли він тоді попросив, була біла, цілковито біла, а він обрав її з-поміж решти, а я повісив її там, де він із ліжка міг добре бачити її. Картина була геть- чисто біла, присягаюсь. Але він споглядав її, милувався знов і знов, крутив її перед очима, так би мовити.
–    Море… – говорив тихо.
Помер рано-вранці. Заплющив очі й більше не розплющив. Просто.
Не знаю. Є люди, які вмирають, але, за всієї поваги, ти нічого не втрачаєш. А він був одним із тих, чию відсутність відчуваєш одразу. Ніби увесь світ день у день важчає. Можливо, що вся наша планета й усе, що є на ній, тримається в повітрі лише завдяки тому, що є безліч Бартлбумів у світі, які це все підтримують. Своєю легкістю. Вони не схожі на героїв, але завдяки їм наш човен тримається на плаву. Така їхня природа. Бартлбум мав таку природу. Так би мовити, він був із тих, хто міг якоїсь днини, перестрівши тебе дорогою, взяти під руку й по великому секрету зізнатися:
–    Одного разу я бачив янголів. Вони стояли на березі моря.
Хоч у Бога він не вірив, адже був науковцем і до всього, що стосується церкви, прихильності не мав, якщо розумієте, про що я. Але бачив янголів. І розповідав тобі про це. Узявши тебе під руку, у якийсь звичайнісінький день, перестрівши на дорозі, з подивом в очах зізнавався:
–    Одного разу я бачив янголів.
Хіба можна не любити таку людину?