На Суматрі, перед північним узбережжям Пангеї, кожні сімдесят шість днів здіймався над водою острівець у формі хреста, укритий густою зеленню, на око незалюднений. Протягом кількох годин його можна було побачити, а потім він знову опускався в море. На узбережжі Каркаїшу рибалки знайшли уламки вітрильника «Давемпорт», який затонув за вісім днів до того на іншому краї світу, у Цейлонському морі. Дорогою у Фархадхар до моряків підлетіли дивні сяйливі метелики, які оглушували та навіювали меланхолійність. У водах Богадору зник конвой із чотирьох військових кораблів, які проковтнула одна величезна хвиля, що здійнялася нізвідки серед білого дня, коли стояв цілковитий штиль.
Адмірал Ланґле повільно гортав папери з усіх кінців світу, які, очевидно, живили його божевілля. Листи, виписки з бортових журналів, газетні вирізки, протоколи допитів, конфіденційні звіти, депеші з посольств. Було всього. Холодність офіційно-ділової епіграфіки чи звіряння сп’янілих моряків-мрійників, байдуже перетинали світ, щоб дістатися на цей його стіл, де іменем Королівства Ланґле виводив гусячим пером межу між тим, що в Королівстві вважатимуть за правду, і тим, що забудуть як неправду. З морів усієї земної кулі, сотні постатей та голосів, що діставались один за одним цього письмового столу, щоб їх проковтнув вердикт, тонесенький, як нитка чорного атраменту, вишитого рівним почерком в оправлених шкірою книгах.
Рука Ланґле стала лоном, у якому складалися його подорожі. Його перо, вістря, що долало їхню втому. Певна та чиста смерть.
Цю звістку слід уважати безпідставною, а через те поширювати хіни посилатися на неї в мапах і документації Королівства заборонено.
Чи так, забезпечуючи навіки безхмарне життя:
Цю звістку вважати правдивою, а через те наводити в усіх мапах та документації Королівства.
Ланґле вирішував на власний розсуд. Порівнював докази, перевіряв свідчення, досліджував джерела. І потім робив висновок. Щодень жив посеред примар величезної колективної фантазії, що з них ясний погляд дослідника чи зборений галюцинаціями погляд того, хто втрапив у корабельну трощу, часом породжували ідентичні образи й нелогічні історії, що навзаєм доповнювали одна одну. Жив поміж див. Тому в його палаці панував передбачуваний та маніакальний порядок: його життя тяглося за незмінною геометрією звичок, що трохи нагадувала священну літургію. Ланґле так захищався. Утиснув власне існування в мережу вивірених до міліметра правил, що здатні заглушити вир уяви, якому щодня він віддавав на поталу власний розум. Перебільшення, які щодня з усіх морів світу пливли до нього, применшувалися, натикаючись на перепону, ретельно зведену ним із дрібних зрозумілих речей. Як спокійне озеро, чекала на них за крок попереду мудрість Ланґле. Незворушна і справедлива.
Крізь розчинені вікна долинало  ритмічне  ляскання  ножиць  у  руках  садівника,  що  підстригав троянди,  непохитно,  мов  за  вироком  Суду,  позбавляючи  їх  дикої  парості.  Звичайнісінький  лязкіт. Але того дня в голові адмірала Ланґле цей шум нашіптував до нього цілком однозначне послання. Терпляче й уперто – занадто близько до вікна, щоб виявитися випадковим,  –  воно  неухильно нагадувало про одне зобов’язання. Ланґле радо його не чув. Одначе він був людиною честі. Тому, відклавши вбік сторінки, що розповідали про острови, корабельні уламки й метеликів, він відсунув шухляду, добувши з неї три листи, поклав їх на письмовий стіл. Вони прийшли з трьох різних місць. Попри те, що на них були чіткі відзнаки  термінової  та  конфіденціальної  кореспонденції,  Ланґле заховав їх через власне боягузтво на кілька днів туди, де вони навіть не впадали йому в око. Та зараз він розкрив  листи  позбавленим  емоцій  формальним  жестом  і,  не  піддаючись  ваганням,  почав читати. На одному аркуші помітив кілька імен та дату. Намагався читати спокійно й нейтрально, як годиться бухгалтеру Королівства. В останньому записі йшлося таке:
Готель «Альмаєр», Куартель
Зрештою, стиснувши листи в руці, підхопився, підійшов до каміна та жбурнув їх у завбачливий вогонь, що тими днями стеріг ліниву весну. Спостерігаючи, як загинаються аркуші коштовно- елегантних послань, які він охоче ніколи б не читав, відчув радісно-несподівану тишу, що долинала з розчинених вікон. Ножиці, які дотепер не вгамовувалися, наче годинникові стрілки, стихли. Лише згодом у тиші почулося, як викарбовує крок садівник, віддаляючись. Щось пунктуальне було в тому відході, що здивувало б усякого. Та не Ланґле. Він знав. Будь-кому цей зв’язок між двома чоловіками, адміралом і садівником, видався б загадковим, але для них у цьому вже не було жодних секретів. Звичне сусідство, що виникло завдяки обопільному мовчанню й таємним сигналам, протягом років зберігало їхній особливий союз.
Трапляється безліч історій. Ця сталася давним-давно. 
Одного дня, шість років тому, до адмірала Ланґле привели чоловіка, котрого, як повідомляли, звали Адамс. Високий, кремезний, волосся спадає до плечей, шкіра спалена сонцем. Можна було б подумати, що він звичайний моряк, як і решта. Проте, щоб він тримався на ногах, його доводилося піддержувати, позаяк ходити він не міг. На шиї помітна була огидна, як виразка, рана. Він стояв на диво непорушно, ніби паралізований, нетутешній. Єдине, що, мабуть, свідчило про залишки притомності, – його погляд, який скидався на погляд звіра в агонії.
«У нього погляд, мов у звіра, що полює», – міркував Ланґле.
Розповідали, що знайшли його в селищі в серці Африки. Там були й інші білі люди – раби. А він був чимось іншим. Він був улюбленим звіром вождя племені. Він стояв на чотирьох, гротескно прикрашений пір’ям і барвистим камінням, прив’язаний мотузкою до трону цього такого собі царя. Харчувався недоїдками, якими той його годував. Тіло мав зранене й побите. Він навчився скавчати, так, що це дуже забавляло правителя… Мабуть, лише завдяки цьому досі й жив на цьому світі.

–    Має щось нам розповісти? – спитав Ланґле.
–    Він – нічого. Він не розмовляє. Не хоче говорити. Але ті, що були вкупі з ним… решта рабів… і ті, хто знав його, у порту… коротше кажучи, вони переповідають про нього надзвичайні речі, нібито цей чоловік побував усюди, він справжня загадка… якщо йняти віри тому, що про нього розповідають.
–    А що про нього розповідають?
Він, Адамс, стояв із байдужим виглядом, нерухомо, посеред кімнати. А навколо нього – вакханалія спогадів та фантазій, що вибухають, відсвіжуючи атмосферу пригодами, як твердять, із його життя / триста кілометрів пройшов пішки в пустелі / присягаються, що бачили, як він перетворився на негра, а потім знову став білим / маючи справи з місцевим шаманом, саме від нього навчився створювати червоний порошок / як схопили їх усіх і прив’язали до одного величезного дерева, а потім чекали, поки їх живцем із голови до п’ят укриє комашня, але він заговорив незбагненною мовою, й саме тоді дикуни несподівано / присягаються, що він побував на вершинах, звідки ніколи не зникає світло, тому звідти ще ніхто не повертався, не з’їхавши з глузду, окрім нього, який повернувшись, мовив тільки / при султановім дворі, куди його запросили через його голос, прекрасний голос, його, вкривши золотом, змусили співати в катівні, поки кати робили свою справу, аби султан не чув страшних криків замордованих, а натомість лише слухав чарівний спів, що / на озері Кабалакі, завбільшки з море, а тамтешні мешканці вірили, що то справді море, поки не побудували човен із величезного листя, що зростало на дереві, й на цьому човні не перепливли з одного берега на другий, і разом з ними плавав він, у цьому я б заприсягнувся / збирав голіруч, закутий, алмази в піску, щоб їх не змило водою, а навколо нього було їх без ліку, як правда й те / усі казали, що він помер, що згинув під час бурі, але якось схопили за руку одного злодія, що крав воду, аж тут я дивлюсь, а це – він, точно він / хай він зараз називається Адамс, але насправді мав він багато імен, і якось хтось зустрів його під йменням Ра Ме Нівар, яке місцевою говіркою означає
«людина, що літає», а іншим разом на африканськім узбережжі / у місті мертвих, куди ніхто не наважувався увійти, бо було воно прокляте протягом багатьох століть, тому вибухали очі у всіх, хто…
–    Досить уже.
Ланґле навіть очей не відвів від табакерки, яку вже кілька хвилин нервово крутив у руках.
–    Гаразд, відведіть його. Ніхто не ворухнувся.
Тиша.
–    Адмірале… є ще дещо.
–    Що?
Тиша.
–    Цей чоловік бачив Тімбукту. Табакерка в руках Ланґле завмерла.
–    Є люди, які в цьому заприсягнуться: він там був.
Тімбукту. Перлина Африки. Загадкове місто, яке неможливо знайти. Скриня, сповнена всіма скарбами, домівка всіх поганських божеств. Серце незвіданого світу, фортеця з тисячами таємниць, примарне царство всіх можливих скарбів, загублена мета всіх безкінечних подорожей, джерело всіх вод та марево будь-яких небес. Тімбукту. Місто, що його жодна біла людина ніколи не знаходила. Ланґле підвів погляд. У кімнаті всіх ніби охопив несподіваний безрух. Лиш Адамсові очі невпинно блукали, намагаючись вполювати невидиму здобич.
Адмірал довго його розпитував. За звичкою, говорив суворо, але лагідно, сказати б безособово. Жодного примусу чи якогось особливого тиску. Натомість спокійна низка запитань коротких і точних, одне по одному. Та жодної відповіді не почув.
Адамс мовчав. Ніби навіки залишився у вигнанні в невблаганному світі хтозна-де. Жодним поглядом його не вшанував. Анічогісінько.
Ланґле деякий час не зводив із нього очей. Потім дав знак, який слів не потребував. Адамса, піднявши зі стільця, потягли геть. Ланґле бачив, як він віддалявся – як по мармуровій долівці волочуться його ноги – адмірала охоплювало тяжке відчуття, що цієї миті достоту так само віддалялася від нього земля Тімбукту на орієнтовних географічних мапах Королівства. Невідь-чому йому спала на гадку одна з численних легенд про те місто: що місцеві жінки не прикривали одне око, чудернацьки розмалювавши його кольоровою землею. Йому завжди було цікаво, чому вони ховали друге око. Підвівшись, він ліниво підійшов до вікна. Збирався розчинити його – аж раптом остовпів, почувши у своїй голові голос, що промовляв чітко карбуючи слова:
–    Бо жоден чоловік не міг витримати погляду їхніх очей, щоб не збожеволіти.
Ланґле рвучко обернувся. У кімнаті було порожньо. Знову повернувся до вікна. Кілька хвилин не міг узагалі ні про що думати. А потім зауважив, як алеєю внизу йшла нелюдна процесія, уводячи Адамса в безвість.
Він не сумнівався в тому, як мусить учинити. Просто зробив це.
За кілька хвилин стояв перед Адамсом, оточений подивом присутніх і трохи засапаний після нетривалої пробіжки. Поглянувши чоловікові у вічі, тихо спитав:
–    А ти звідки знаєш?
Адамс ніби й не помітив його. Надалі перебував у якомусь незвичайному місці, за тисячі кілометрів звідси. Але губи його заворушилися, і всі почули голос, що промовляв:
–    Бо я їх бачив.
Ланґле випадало бачити чимало таких випадків, як у Адамса. Моряків, яких буря чи жорстокі пірати викинули на перший-ліпший берег якогось невідомого материка, що стали заручниками чи здобиччю людей, для яких білий чоловік був не більше як чудним звіром. Якщо їх не забирала раптова милосердна смерть, вони гинули від наглої смерті, що чатувала на них у якомусь смердючому чи дивовижному закутку неправдоподібних світів. Мало хто звідти повертався живим, хай навіть їх підбирав який-небудь корабель, повертаючи в цивілізований світ із незагойними пам’ятками про пережиту катастрофу. Уламки, що втратили глузд, люди-покидьки, повернуті з невідомості. Пропащі душі.
Ланґле про це все знав. Попри те, забрав Адамса з собою. Викравши його в злиднів, забрав до свого палацу. Хай у який зі світів утік його розум, він піде туди, щоб його забрати. А потім поверне його назад. Адмірал не стримів його врятувати. Власне, не зовсім. Він стримів порятувати історії, що живуть в Адамсі. І байдуже, скільки часу це забере: він хотів ті історії, і він їх добуде.
Ланґле усвідомлював, що Адамса згубило його ж життя. У його уяві поставала Адамсова душа як тихе селище, сплюндроване та розбите вщент дикою навалою запаморочливих образів, відчуттів, запахів, звуків, болю і слів. Смерть, яку він вдавав, якщо придивитися, була парадоксальним наслідком його вибухового життя. Під його мовчанням та непорушністю клекотів безугавний хаос.
Ланґле не був лікарем і ніколи нікого не врятував. Але з власного досвіду знав про непередбачувану лікувальну силу визначеності. Можна було сказати, що він сам лікував себе виключно визначеністю. Ці ліки, розчинені в кожнім ковтку адміралового життя, не підпускали до нього отруйну розгубленість. Він гадав, що невіддільну віддаленість Адамса можна зруйнувати лише щоденними терплячими вправами в чомусь правильному. Ланґле відчував, що має бути якась по-своєму ласкава правильність, лише трохи торкнута байдужістю механічного ритуалу й виплекана в теплоті поезії.
Він шукав її тривалий час у довколишньому світі речей та жестів. І врешті-решт знайшов. І того, у кого не без певного сарказму наважився про них питати.

–    І що це за такі дивовижні ліки, за допомогою яких ви збираєтеся врятувати свого дикуна?
А він охоче відповідав.
–    Мої троянди.
Як дитина, що могла зігріти загублену пташину штучним теплом у гнізді, зробленому з ганчірок, Ланґле відправив Адамса до свого саду. Дивовижний сад, у якому найвитонченіша геометрія вгамовує вибух різноманітних барв, а дисципліна залізних симетрій керує дивовижним сусідством квітів та рослин, зібраних по цілому світу. Сад, у якому життєвий безлад перетворювався на божественно чітко окреслену фігуру.
Саме там Адамс поволі віднайшов себе. Упродовж місяців він мовчав, покірливо присвятивши себе вивченню тисячі – чітких – правил. Потім його відсутність перетворилася на ледь відчутну присутність, що окреслюється то тут, то там уривками фраз, уже не обмежуючись простим виживанням, що ховалося в ньому. За рік, зустрівшись із ним, ніхто не мав сумнівів, що перед ним – класичний ідеальний садівник, мовчазний та незворушний, жести якого неквапливі й вивірені, незбагненний і невизначеного віку. Милостивий Бог мініатюрного творива.
Протягом цього року Ланґле жодного разу нічого не розпитував. Вони обмінювалися кількома фразами, переважно про здоров’я ірисів чи непередбачувані зміни погоди. Ніхто з них ніколи не натякав на минуле, на будь-які колишні події. Ланґле чекав. Нікуди не поспішаючи. Ба навіть насолоджуючись безтурботним чеканням. Настільки, що навіть відчув невеличку прикрість через те, що одного дня, прогулюючись у саду віддаленою від головних алей стежиною пліч-о-пліч із Адамсом, побачив, як той, відвівши очі від петунії перлинового кольору, сказав, чітко карбуючи слова, вочевидь ні до кого не звертаючись, дослівно ось що:
–    Тімбукту не має мурів, бо там переконані, що краса його сама по собі здатна спинити будь-якого ворога.
А потім Адамс замовк, знову втупивши погляд у петунію перлинового кольору. Ланґле, не промовивши ані слова, ішов далі стежкою. Навіть Бог, якби існував, нічого б не помітив.
Від цього дня з Адамса почали вислизати всі його історії. У найрізноманітніший час, за непередбачуваними циклами й ритмами. Ланґле лише слухав. Ніколи нічого не питав. Слухав та й по всьому. Часом це були простенькі фрази. А іноді справжнісінькі оповідання. Адамс розповідав тихо й лагідно. Дивовижно майстерно перемежовуючи слова та тишу. У тому, як він одноманітно оспівував фантастичні образи, було щось гіпнотичне. Слухати його – то ніби магія. Ланґле був зачарований нею.
Жодного слова з почутих розповідей не потрапляло на сторінки журналу, оправленого темною шкірою. Королівство цього разу не мало до цього ніякого стосунку. Ці оповідки лунали тільки для адмірала. Він вичікував, поки вони розквітнуть із лона спаплюженої та мертвої землі. А зараз він їх збирав. Це був дарунок, дуже витончений, яким Ланґле вирішив обдарувати власну самотність. Він уявляв, як постаріє під цнотливою тінню цих історій. Помре, споглядаючи перед собою образ, заборонений для очей будь-якої іншої людини, образ найпрекраснішого саду в Тімбукту.
Ланґле гадав, що все й завжди буде аж так казково легко і невимушено. Він не міг передбачити, що з цим чоловіком, на ймення Адамс, невдовзі пов’яже щось дивовижно жорстоке.
Адміралові Ланґле невдовзі після приїзду Адамса випало мати нудну й банальну потребу поставити на кін життя у грі в шахи. Разом із невеличким почтом його заскочив у чистому полі лиходій, горезвісний через свою навіженість і жорстокі злочини. За цих обставин, як на диво, він спромігся не зробитися жорстоким до своїх жертв. Забравши тільки Ланґле, горлоріз відпустив решту, наказавши назбирати надмірні кошти на викуп. Ланґле знав, що він достатньо заможна людина, щоб купити собі волю. Одначе він гадки не мав про те, чи вистачить у лиходія терпіння, щоб дочекатися, поки привезуть усі ті гроші. Він відчув уперше за життя на собі їдкий сморід смерті.
Два дні просидів Ланґле зв’язаним та закутим у возі, який ні на мить не зупинявся. На третій день йому наказали злізти. Коли очі йому розв’язали, побачив, що просто перед ним сидить лиходій. Між ними стояв маленький столик. А на столику – шахова дошка. Лиходій, пояснюючи, не був багатослівний. Він давав йому шанс. Гра. Якщо виграє, його звільнять. А як програє – уб’ють.
Ланґле силкувався змусити злочинця міркувати розумно. Він же мертвий і копійки не вартий, то навіщо викидати на вітер такий статок?
–    Я не питався вашої думки. Я спитав, згодні чи ні. Хутчіш.
Навіжений. Цей чоловік – навіжений. Ланґле збагнув, що не має вибору.
–    Як ваша ласка, – мовив, опустивши очі на шахівницю. Йому не довелося міркувати довго, щоб збагнути, що цей лиходій божевільний і по-звірячому підступний. Він не лише захотів грати білими – грати чорними було б дурістю – він ще й грав, поставивши другу королеву точнісінько на місце слона праворуч. Чудний варіант гри.
– Король, – пояснив лихочинець, показуючи на себе, – і дві королеви, – зауважив насмішкувато, вказуючи на двійко жінок, надзвичайно вродливих, що сиділи обабіч нього. Через такий жарт усі присутні вибухнули реготом, щедро сиплячи схвальними вигуками. Ланґле, якому було не так весело, втупився в шахівницю, гадаючи, що незабаром помре ні за цапову душу.
Коли лиходій зробив перший хід, навколо знову запанувала цілковита тиша. Королівський пішак на дві клітини вперед. Черга Ланґле. Кілька митей вагався. Ніби чекав на щось, не знати чого. Зрозумів лише, коли потай у своїй голові почув, як, викарбовуючи слова, навдивовижу спокійно заговорив голос:
–    Кінь у ряд, де стоїть королівський слон.
Цього разу він не роззирався. Він знав, чий то голос. І знав, що цей голос не поруч. Бозна-як, але цей голос линув із далини. Схопивши коня, поставив його перед пішаком, що стояв за королівським слоном.
На шостому ході адмірал уже мав невеличку перевагу. На восьмому зробив рокіровку. На одинадцятім панував у центрі шахівниці. За два ходи по тому офірував слона, завдяки цьому ходу він уже після наступного з’їв першу королеву свого супротивника. А друга втрапила в його тенета завдяки комбінації, розіграти яку – і Ланґле це усвідомлював – він ніколи б не спромігся, якби не той незбагненний чіткий голос, що лунав у голові. Мало-помалу, долаючи опір білих фігур, він відчував, як у лиходієві наростали люта злість і розгубленість. Ланґле дійшов до того, що боявся вигравати.
Але голос не давав йому звести дух.
На двадцять третьому ході лихочинець віддав йому на поталу свою туру, так явно помилившись, що видавалося, ніби він здається. Ланґле машинально хотів із цього скористатися, аж тут почув, як голос категорично застеріг:
–    Пильнуйте короля, адмірале.
Пильнувати короля? Ланґле закляк. Король стояв у геть нешкідливій позиції, за тим, що ще залишилося після поспіхом зробленого рокірування. Пильнувати що? Дивлячись на шахівницю, не міг збагнути.
Пильнувати короля. Голос замовк.
Усе навколо змовкло. На кілька митей.
А потім Ланґле втямив. Ніби блискавка промайнула в його голові за мить до того, як лиходій, невідомо звідки добувши ножа, стрімко спробував дістатись його серця. Та Ланґле був швидший за нього. Схопивши його за руку, спромігся вихопити в нього ножа й, немов закінчуючи початий рух, розітнув лихочинцеві горлянку. Той впав додолу. Двійко нажаханих жінок ушилися геть. А решта присутніх ніби закам’яніли від подиву. Ланґле не втрачав спокою. Жестом, який надалі без вагань називав даремно врочистим, узявши білого короля, перекинув його на шахівинці. Потім зіп’явся на рівні ноги, тримаючи в руці ножа, і поволі відійшов від шахівниці… Ніхто не поворухнувся. Ланґле сів на першого-ліпшого коня, якого знайшов. Звівши востаннє погляд на дивну сцену з народного театру, помчав геть. Як часто випадає в ключові моменти життя, адмірал із подивом зазначив, що в голові крутиться одна-єдина цілком неістотна думка: це вперше – уперше в житті – він виграв партію, граючи чорними.
Повернувшись до свого палацу, адмірал побачив, що Адамс, випроставшись на ліжку, безтямний лежить із запаленням мозку. Лікарі гадки не мали, що робити. Він мовив:
–    Нічого не робіть. Анічогісінько.
За чотири дні Адамс опритомнів. У головах сидів Ланґле. Вони дивились один на одного. Адамс ізнову заплющив очі. А Ланґле тихо сказав:
–    Я тобі завдячую своїм життям.
–    Просто життям, – уточнив Адамс. А відтак поглянув просто у вічі Ланґле. І то був не погляд
 
садівника, ні. То був погляд звіра, на якого полюють.
–    До мого власного життя мені байдуже. Є інше життя, якого я прагну.
Значення цієї фрази Ланґле збагнув лише набагато пізніше, коли вже було запізно його відчути.
Непорушно стоїть садівник перед письмовим столом адмірала. Повсюди книжки та мапи. Упорядковані. Упорядковані. Канделябри, килими, запах шкіри, темні картини, брунатні штори, мапи, зброя, монети, портрети. Срібні предмети. Адмірал, простягнувши садівникові аркуш паперу, мовив:
–    Готель «Альмаєр». Біля моря, неподалік Куартеля.
–    Вона там?
–    Так.
Садівник, згорнувши папірець, поклав його в кишеню й сказав:
–    Вирушу сьогодні ввечері.
Опустивши погляд, адмірал тим часом чує чужий голос, який вимовляє слово:
–    Прощавай.
Садівник підходить до дверей.
Адмірал, не підводячи на нього очей, пробурмотів:
–    А потім? Що трапиться потім? Садівник зупинивсь.
–    Нічого більше. І виходить.
Адмірал мовчить.
…а тим часом Ланґле відпускав свої думки вслід вітрильнику, що помчав геть, буквально, у води Малагару, а Адамс надумав спинитися біля троянди з Борнео, щоб помилуватися тим, як комашка щосили намагається залізти на квіткову пелюстку, аж поки не відмовляється від свого задуму й не відлітає геть, цим подібна й солідарна з вітрильником, який, підбурюваний таким самим інстинктом, у цю самісіньку мить силкувався здійнятися на хвилі Малагару, споріднені мовчазною відмовою від реальності та повітряною втечею, яку обрали, поєднані в цю мить тим, що обернулися на образи, котрі водночас з’явилися на райдужках й у спогадах обох чоловіків, нероздільні довіку, які саме цим двом польотам, комашки й вітрильника, ввіряють одночасно той самий страх перед ядучим запахом кінця та бентежним пізнанням того, наскільки мовчазною стає доля, коли вона несподівано вибухає.