8

На другому поверсі готелю «Альмаєр», у кімнаті, вікна якої виходили на пагорби, Елізвін боролася з ніччю. Непорушно під ковдрами прагнула дочекатися, що прийде першим – сон або страх.
Вона чула море, як невпинну лавину, як невгамовний грім у грозу, породжену невідомо яким небом. Ані на мить не спинялося. Не знало втоми. І милосердя. Коли його споглядаєш, не помітно, як голосно воно шумить. Але в пітьмі… Ця нескінченність обертається на суцільний гуркіт, громовий мур, зойк несамовитий і сліпий. І не вимкнеш його, це море, коли воно горить уночі.
Елізвін відчула, як у голові луснула порожня бульбашка. Вона чудово знала цей таємний вибух, незримий біль, який годі описати словами. Та знати про нього – марно. Марно. Він ображався, цей підступний біль, повзкий – сороміцький вітчим. Відбирав назад те, що йому належить.
Справа не в холоді, що просотувався всередину, і навіть не в оскаженілому серці та крижаному поті, що вкривав тіло з голови до п’ят, ба не в тремтливих руках. Найгіршим було те відчуття, що вона зникає, покидає власну голову, перетворившись на невизначену паніку та здригання від страху. І думки наче рештки опору – тремтіння – обличчя, що застигло, скорчившись, щоб не розплющувати очей, щоб утриматись і не дивитися в темряву, жах, від якого нікуди тікати. Війна.
Елізвін змогла подумати про двері, що за кілька кроків від неї відокремлювали її кімнату від кімнати отця Плюша. Кілька метрів. Вона мусить добутися до них. Зараз вона підведеться з ліжка й наосліп знайде їх, а тоді вистачить голосу отця  Плюша,  тільки  самого  його  голосу,  щоб  усе  минулося,  – досить тільки підвестися з цього ліжка, знайти в собі силу, щоб зробити кілька кроків, перетнути кімнату, відчинити двері – підвестися, вилізти з-під ковдри, прослизнути уздовж стіни – підвестися й стати на рівні ноги, зробити ті кілька кроків – підвестися, не розплющувати очей, знайти двері, розчинити їх – підвестися, спробувати дихати, підвестися з ліжка – стати на рівні ноги, не померти – підвестися звідти – підвестися. Який жах. Який жах.
Там було не кілька метрів. А кілометри, вічність, стільки ж, як відділяло її від рідної кімнати, від її речей, батька, від місця, що було її. Усе далеко. Утрачено все.
Не можна перемогти в таких війнах. І Елізвін здалася. Ніби перед смертю, розплющила очі.
І враз не збагнула. Не очікувала.
У кімнаті світилося. Маленький вогник. Але повсюдно. Теплий.
Вона повернула голову. На стільці поряд з ліжком сиділа Діра, з розкритою книгою на колінах та підсвічником у руках. Свічка палала. Вогник у пітьмі, яка вже зникла.
Елізвін не ворухнулася, лише трохи підвівши голову з подушки, дивилася. Дівчинка ніби перебувала деінде, одначе сиділа в кімнаті. Очі нерухомо завмерли на сторінках, а ноги навіть підлоги не дістають, лише поволі гойдаючись: підвішені на парі ніг у спідниці двійко черевичків.
Елізвін знов поклала голову на подушку. Споглядала, як димить незрушне полум’я свічки. А кімната навколо солодко дрімає. Вона почувалася змореною якоюсь дивовижною втомою. Встигла лишень подумати:
–    А моря більше не чути.
А потім, заплющивши очі, заснула.
Уранці побачила, що підсвічник самотньо стоїть на стільці. А свічка досі світиться. Ніби й не згоріла зовсім. Ніби палала ніч, що тривала мить. Невидимий вогник у великому полум’ї, що з вікна впускало новий день до кімнати.
Елізвін підвелася. Задмухнула свічку. Звідусіль лунала дивна музика, яку невтомно награвав сурмач. Голосно-голосно. Як вистава.
Повернулося море.
Плассон і Бартлбум того ранку вийшли разом. Кожен прихопив із собою свій інструмент: Плассон – мольберт, фарби й пензлі, а Бартлбум – зошити та різноманітні вимірювачі. Скидалося, що вони спорожнили піддашшя в якогось божевільного винахідника. Один у рибальських широких штанях та куртці, інший – у фраку, як вчений, вовняній шапці й рукавичках без пальців, як у піаністів. Може, винахідник був тут не єдиним божевільцем.
Хоч насправді Плассон і Бартлбум навіть не зналися. Вони й справді перестрівали один одного кілька разів у готельних коридорах чи їдальні. Може, вони б так ніколи не опинилися на тому узбережжі, кожен прямуючи на своє робоче місце, якби так не вирішила Енн Деверіа.
–    Дивовижно. Та якби вас двох скріпити разом, одного й другого, вийде один повноцінний божевільний. Як на мене, то Бог досі сидить із великим пазлом під носом і питається, де поділися ті двоє шаленців, що так пасують один одному.
–    Що таке пазл? – спитав Бартлбум тієї миті, коли Плассон питав:
–    А що таке пазл?
Наступного дня, уранці, йшли вони берегом моря, кожен зі своїм знаряддям, але вже разом у свої парадоксальні кабінети, де щоденно трудилися.
Досі Плассон заробляв гроші, ставши улюбленим у столиці портретистом. Сказати б, не було в місті жодної щиросердно спраглої до грошей родини, помешкання якої не прикрасив би Плассон.
Портретами, певна річ, тільки портретами. Землевласники, хворобливі дружини, опецькуваті дітки, батькові чи материні тітки, рум’яні промисловці, дівчата на виданні, міністри, священики, оперні примадонни, військові, поетеси, скрипалі, вчені, утриманки, банкіри, вундеркінди – з порядних столичних стін дивилися, гідно обрамлені сотні ошелешених облич, неминуче ушляхетнені тим, що в салонах прозвали «рукою Плассона»: чудна стилістична риса, яку ще іменували талантом, справді винятковим, що завдяки йому визнаний художник умів надати розумного блиску будь-чиїм очам, навіть якщо то очі – телячі. «Навіть якщо то очі – телячі» – це уточнення в салонах зазвичай проминали.
Плассон міг би розтягти таке заняття на довгі роки. Обличчя багатіїв ніколи не вичерпуються. Проте, не знати чому, одного дня він вирішив усе покинути. І поїхати геть.
Одна цілком визначена думка, яку він випещував багато років, забрала його. Написати портрет моря.
Спродавши все майно, покинув своє ательє й подався в мандрівку, що, як він сам збагнув, може, ніколи й не скінчиться. Кілометри узбережжя, подорож навколо світу. Віднайти слушне місця – це вам не дрібниця.
Світським репортерам, які розпитували про причини такого раптового від’їзду, він і словом не прохопився про море. Хотіли знати, що ховається за втечею найбільшого майстра витонченого портретного мистецтва. Він відповів дуже коротко, і ті слова в подальшому дістали безліч тлумачень.
–    Мені осточортіла порнографія.
Він поїхав, і ніхто більше його не знайшов.
Проте Бартлбум нічого цього не знав. І не міг знати. Тому, стоячи там на березі моря, обговоривши всі примхи погоди, він наважився спитати, просто щоб підтримати розмову:
–    Ви довго малюєте?
І цього разу Плассон був небагатослівним:
–    Тільки те й робив.
Будь-хто, почувши слова Плассона, дійшов би висновку про одне з двох: або він нестерпно пихатий, або дурний. Але й тут слід збагнути: була в Плассона така примха: коли розмовляв, він ніколи не завершував фразу. Не вмів. Доводив її до кінця, лише коли в реченні було не більше як сім-вісім слів. Коли більше, то уривався на середині. Через те, особливо розмовляючи з незнайомцями, обмежувався короткими та різкими фразами. Й у цім, слід визнати, мав хист. Певна річ, видавався трохи зарозумілим і дратівливо лаконічним. Утім, це ж краще, ніж видатися дещо недоумкуватим: таке зазвичай траплялося, коли він удавався до складних речень або навіть простих, ніколи не вміючи їх висловити до кінця.
–    А скажіть-но мені, Плассоне, є ж у світі щось таке, що ви можете закінчити? – якось спитала його Енн Деверіа, зі звичним цинізмом окресливши суть проблеми.
–    Так. Неприємні розмови, – відповів, підводячись із-за столу й простуючи до кімнати. Мав він хист, як я вже казав, знаходити коротку відповідь. Щирий талант. Але Бартлбум і про це гадки не мав. Не міг знати. Та швидесенько зрозумів.
Під полудневим сонцем, коли вони з Пласоном сиділи на узбережжі, споживаючи невеличкий обід, приготований Дірою. Мольберт устромлено в пісок за кілька кроків від них. А на мольберті – звичайнісіньке біле полотно. І над усім – звичний північний вітер.
Бартлбум – Ви пишете картини по одній на день? ПЛАССОН – У певному сенсі…
Бартлбум – Мабуть, у вас їх повна кімната? ПЛАССОН – Ні. Я їх викидаю геть.
Бартлбум – Геть?
ПЛАССОН – Бачте оту, на мольберті? Бартлбум – Бачу.
ПЛАССОН – Більш-менш усі такі. Бартлбум –…
ПЛАССОН – А ви б не викинули?
Хмара заступила сонце. І враз стало несподівано холодно. Бартлбум надягнув вовняну шапочку. ПЛАССОН – Важко.
Бартлбум – І не кажіть. Я б не зміг намалювати навіть цей кавалок сиру, дивовижно, як ви можете таке малювати, для мене це диво.
ПЛАССОН – Море малювати важко. Бартлбум –….
ПЛАССОН – Важко збагнути, з чого почати. Бачте, коли я писав портрети – портрети людей, я знав, із чого починати, дивився в їхні обличчя й точно знав… (стоп)
Бартлбум –… ПЛАССОН –…
Бартлбум –… ПЛАССОН –…
Бартлбум – Ви малювали портрети людей? ПЛАССОН – Так.
Бартлбум – Хай йому грець, я вже багато років хочу, щоб намалювали мій портрет, на правду, ви, мабуть, подумаєте, що це дурниця, але…
ПЛАССОН – Малюючи людей, я починав з очей. Забувши про решту, я зосереджувався на очах, роздивлявся їх, хвилина за хвилиною, потім робив нарис олівцем, і в тому був секрет, адже щойно ви намалюєте очі… (стоп)
Бартлбум –… ПЛАССОН –….
Бартлбум – Що трапляється, щойно ви намалюєте очі?
ПЛАССОН – Трапляється те, що решта приходить сама, ніби всі інші шматочки самі по собі сповзаються навколо початкової точки, навіть не потрібно… (стоп)
Бартлбум – Навіть не потрібно.
ПЛАССОН – Ні. Можна навіть не дивитися на прототип, усе з’являється саме: рот, вигин шиї, навіть руки… Але найголовніше – розпочати з очей, розумієте? – й у цьому справжній клопіт, клопіт, від якого я божеволію, саме в цьому… (стоп)
Бартлбум –… ПЛАССОН –…
Бартлбум – А вам спадає на думку, у чому клопіт, Плассоне?
Згода, трохи по-чудернацькому, але ж діяло. Треба було його зрушувати з місця. Щоразу. Терпляче. А Бартлбум, як можна здогадатися, судячи з його незвичних любовних хвилювань, був людиною терплячою.
ПЛАССОН – Клопіт у тому, де в цього моря в біса очі? Я ніколи нічого не намалюю, поки не знайду їх, бо це початок, розумієте? Це початок усього, і поки я не збагну, де вони, я й надалі гортатиму дні, вдивляючись у цей морський обшир без… (стоп)
Бартлбум –… ПЛАССОН –…
Бартлбум –…
ПЛАССОН –… У цьому клопіт, Бартлбуме. Дивно: цього разу він повів далі самотужки.
ПЛАССОН – У цьому клопіт: де починається море? Бартлбум мовчав.
Сонце котилось небосхилом туди й назад поміж хмар. А вітер із півночі, як завжди, влаштовував це видовище. А море незворушно читало свої псалми. І якщо в нього є очі, то цієї миті дивилося воно зовсім в інший бік.
Тиша. Кількахвилинна тиша.
А потім Плассон, повернувшись до Бартлбума, випалив:
–    А ви, що ви вивчаєте з цим вашим чудним інструментом? Бартлбум осміхнувся.
–    Де море закінчується.
Два клаптики пазлу. Створені один для одного. Десь із небес старий Господь тієї миті нарешті їх віднайшов.
–    Хай йому чорт, я ж казав, що не могли ж вони пропасти.
–    Кімната на першому поверсі. Скраю, треті двері ліворуч. Ключів немає. Їх тут немає, ні в кого. У цьому журналі запишіть своє ім’я. Це не обов’язково, але всі записуються, ось тут.
Журнал з підписами лежав відкритим на дерев’яному пюпітрі. Щойно застелене паперове ложе, що чекало на сни чужих імен. Перо в руках чоловіка ледь торкнулось його.
Адамс.
Потім завагався на мить, незворушний.
–    Якщо хочете дізнатись, як звати інших гостей, спитайте в мене. Це ж не таємниця. Адамс, відвівши погляд від журналу, всміхнувся.
–    Чудове ім’я – Діра.
Дівчина зніяковіла. Інстинктивно кинула оком на журнал.
–    Там мого імені немає.
–    Не там.
Їй і так вже було немало, аж десять років, оцій дівчині. Та якби хотіла, вона б могла бути на тисячу старшою. Втупивши погляд просто в очі Адамсові, відповіла різко, ніби доросла жінка, якої, втім,
 
там не було.
–    Адамс – не справжнє ваше ім’я.
–    Не моє?
–    Не ваше.
–    А ви звідки знаєте?
–    Я теж умію читати.
Адамс усміхнувся. Нахилився, узявши валізу, пішов у номер.
–    Треті двері ліворуч, – прокричав йому в спину голос, який знову став дитячим.
Ключів не було. Відчинивши двері, зайшов. На багато він не сподівався. Та принаймні сподівався, що кімната буде порожньою.
–    О, даруйте, – мовив отець Плюш, відходячи від вікна й машинально поправляючи одяг.
–    Чи я помилився номером?
–    Ні, ні… це я… бачте, моя кімната – вище, на поверсі вище, але вона виходить на пагорби, з неї не видно моря: я обрав її з пильності.
–    Пильності?
–    Пусте, не зважайте, то довга історія… Коротше, я хотів подивитись, який звідси краєвид, але пробачте за клопіт, я б не прийшов, якби знав…
–    Лишайтеся, якщо бажаєте.
–    Ні, піду вже. У вас, певно, турбот повно, ви щойно приїхали? Адамс поставив валізу додолу.
–    От йолоп, певно, що щойно приїхали… добре, отже, піду. А-а… мене звати Плюш. Панотець Плюш. Адамс кивнув.
–    Отець Плюш.
–    Еге.
–    Побачимось, отче Плюшу.
–    Звісно, побачимося.
Повернув до дверей і вийшов із кімнати. Проминаючи рецепцію – назвімо її так, – не втримався, щоб не пробурмотіти:
–    Я ж не знав, що хтось приїде, хотів просто глянути, який краєвид на море…
–    Пусте, отче Плюшу.
Він уже збирався вийти, аж тут повернув назад і, трохи висунувшись із балкона, півголосом спитав Діру:
–    Як гадаєте, може, він лікар?
–    Хто?
–    Він.
–    Запитайте його самі.
–    Мені він не скидається на тих, що вмирають від жаги, аби його розпитували. Він мені навіть не сказав, як його звати.
–    Адамс.
–    Просто Адамс?
–    Просто Адамс.
–    Еге.
Панотець би й пішов, але мав ще дещо сказати. І сказав іще тихіше:
–    Очі… Очі в нього як у звіра, що полює. А тепер уже Плюш і справді висловився.
Енн Деверіа йде вздовж узбережжя, загорнувшись у бузкову накидку. Поряд – дівчинка на ймення Елізвін, тримаючи свою біленьку парасольку. Їй шістнадцять. Може, помре, може, житиме. Хтозна. Енн Деверіа говорить, не відводячи очей від безвісті, що перед нею. Перед нею в багатьох сенсах.
–    Батько вмирати не хотів. Старішав, але не вмирав. Його пожирали хвороби, а він безстрашно чіплявся за життя. Урешті, більше навіть не полишав своєї кімнати. За ним в усьому дбали. І так – багато років. Він забарикадувався, ніби у фортеці, у якій лише він сам-один, у фортеці, спорудженій у найбільш потаємному куточку його єства. Зрікся геть усього, міцно, люто тримаючись за єдині дві речі, які насправді для нього щось важили: писав та ненавидів. Насилу писав, бо рука вже ледве ворушилася. А ненавидів поглядом. Батько більше так і не заговорив до самого кінця. Писав і ненавидів. А як помер (бо зрештою таки помер), мати, схопивши сотні тих здряпаних аркушів, перечитала їх, одне за одним. Там були імена всіх знайомих, один під одним. А поряд із кожним – жаский опис їхньої смерті. Тих аркушів я не читала. А от очі – навісні очі, що ненавиділи кожну мить день у день аж до самого кінця, – їх я бачила. Так, я їх бачила. Я одружилася з моїм чоловіком, бо він мав добрі очі. Це було єдиним, що для мене важило. У нього були добрі очі.
Але ж життя не минає так, як ти це собі уявляєш. Іде власним шляхом. А ти йдеш своїм. І це не той самий шлях. Отак… Не те, щоб я прагнула щастя, зовсім ні. Я прагнула… врятуватися. Саме так: урятуватися. Але я пізно збагнула, з якого боку треба заходити – з боку жадань. Сподіваються, що людей врятує інше: обов’язок, чесність, гідна поведінка, справедливість. Аж ніяк. Лише жадання рятують. Це єдина справжня річ. Коли їх не облишиш, урятуєшся. Та я це збагнула запізно. Якщо даси йому час, життю, воно крутиться дивним дивом, невблаганно, і ти розумієш, що цієї миті не можеш чогось жадати без того, щоб не завдати собі болю. І саме зараз усе руйнується, і нікуди втікати, що більше ти метушишся, то заплутанішими стають тенета, що більше опираєшся, то дужче зранюєш себе. І годі вийти. А коли було вже запізно, я стала прагнути. З усієї сили, скільки мала. Я завдала собі стільки болю, що тобі навіть годі й уявити.
А знаєш, що тут добре? Поглянь: ми крокуємо, залишаючи по собі стільки слідів на піску, і вони відбиваються, чіткі, впорядковані. А завтра, прокинувшись, ти подивишся на цей великий берег, а від слідів нічого не зосталося: ні обрису, ні відбитку, анічогісінько. Море все змиє вночі. Приплив усе ховає. Ніби й не проходив тут ніхто й ніколи. Наче й не існувало нас тут ніколи. Якщо є десь на світі місце, у якому можеш вважати себе за ніщо, то це тут. Уже не земля, але ще й не море. Не фальшиве життя, але й не справжнє. Це нас. Час, що минає. І квит.
Ідеальна схованка. Невидимі для всіх ворогів.
Невагомі. Білі, як картини Плассона. Невідчутні навіть для самих себе. Лиш одне затьмарює цей чистець. І від цього годі втекти. Море. Море зачаровує, море вбиває, зворушує, лякає, ще й смішить, а часом зникає, іноді маскується озером чи створює бурі, пожирає кораблі, обдаровує багатствами, не дає відповідей, воно мудре, воно ласкаве, воно могутнє і непередбачуване. А понад усе: море кличе. Ти ще відчуєш це, Елізвін. Зрештою, воно тільки те й робить, що кличе. Ніколи не припиняє, проникає в тебе, огортає тебе, воно прагне – тебе. Можеш удавати, що тобі байдуже, але то марно. Воно й далі тебе кликатиме. Оце море, що бачиш зараз, і всі ті, яких не побачиш ніколи, але які завжди поруч, чатуватимуть у засідці терпляче за крок від твого життя. І чутимеш його невтомний поклик. Так трапляється в цьому піщаному чистилищі. І так трапилось би в будь-якому раю й у будь- якому пеклі. Без жодних пояснень, не підказуючи тобі де, завжди чутимеш море, що кличе тебе.
Енн Деверіа спинилася. Нахилилась, роззулася. Залишила черевики на піску. І знову пішла, босоніж. Елізвін не ворухнулася. Зачекала, поки жінка відійде на кілька кроків. А відтак промовила досить голосно, щоб її почули:
–    За кілька днів я звідси поїду. І піду в море. Й одужаю. Саме цього я прагну. Одужати. Жити. І колись стати так само гарною, як ви.
Енн Деверіа обертається. Усміхається. Добирає слова. Дібрала.
–    Забереш мене з собою?
На підвіконні в кімнаті Бартлбума цього разу вони сиділи вдвох. Той самий хлопчик. І Бартлбум. Ноги навзвис у нікуди. І погляд навзвис на море.
–    Послухай-но, Дуде…
Дуд, так звали того хлопчика.
–    Оскільки ти завжди тут…
–    Ммммм…
–    Ти ж бо знаєш.
–    Що?
–    Де вони в нього, очі, у моря?
– …
–    Вони ж у нього є, правда?
–    Є.
–    І де в біса?
–    Кораблі.
–    Кораблі що?
–    Кораблі – ось очі моря.
Остовпів Бартлбум. Йому це взагалі не спадало на думку.
–    Але ж у ньому плавають сотні кораблів…
–    Воно має сотні очей. Ви ж не хочете, щоб воно обійшлося лише двома? І дійсно, з огляду на те, скільки в нього справ. І на те, яке воно велике. Цілком слушно, що все саме так.
–    Звісно, але ж тоді, даруй…
–    Мммммм…
–    А трощі? Бурі, тайфуни, усе, що там трапляється… Навіщо йому ковтати кораблі, якщо то його очі? Ніби нетерпеливлячись, Дуд обернувся до Бартлбума й запитав:
–    Хіба ви ніколи не заплющуєте очей?
Святий Боже! Та він на все має відповідь, оцей малий. Міркує Бартлбум. Міркує й обмізковує, замислюється й мудрує. А потім рвучко зіскакує з підвіконня. У кімнату, певна річ. Бо треба ж мати крила, щоб скочити в повітря.
–    Плассон… маю знайти Плассона… треба йому розповісти… трясця, це ж неважко, треба було тільки трохи поміркувати…
Гарячково шукає вовняну шапочку. Не знайшов. І то зрозуміло: вона ж у нього на голові. А, пусте. Вибігає з кімнати.
–    До зустрічі, Дуде.
–    До зустрічі.
І хлопчик не зрушує з місця, отак і сидить, не зводячи очей із моря. Ще трохи посидів. А згодом, пильнуючи, щоб навколо не було нікого, зістрибує з підвіконня. Надвір, звісна річ.
Одного дня вони прокинулись, і навколо не було нічого. Зникли не лише сліди на піску. Зникло все. Так би мовити.
 
Стояв неймовірний туман.
–    Це не туман, це хмари.
–    Неймовірні хмари.
–    Морські хмари. Бо ті, що на небі – вгорі. А ці, морські, – внизу. Нечасто з’являються. А потім ідуть геть.
Вона знала купу речей, ця Діра.
Певна річ, видовище надворі не могло не вразити. Тільки минулої ночі небо було встелене зорями, як у казці. А зараз – ніби стоїш у чашці з молоком. Не кажучи вже про холод. Неначе стоїш у чашці з холодним молоком.
–    У Керволі так само.
Отець Плюш стояв, приклеївшись носом до шибки, зачарований.
–    День у день стоїть. Не зсувається ані на міліметр. Це – туман. Справжній туман. І більше нічого не збагнеш, коли він спускається. Люди навіть удень ходять, тримаючи смолоскипи в руках.
Намагаються хоч щось збагнути. Але це не надто зараджує. Та й уночі… зрештою, трапляється, що геть нічого не видно. Уявіть, одного вечора Арло Крут, повернувшись додому, помилився дверима й попростував прямісінько в ліжко Метеля Крута, свого брата. А Метель і не помітив, бо спав, як мертвий, а от його дружина ще й як помітила. Чоловіка, що лягав до неї в ліжко. Годі й повірити.
Еге, знаєте, що вона йому сказала?
І тут у голові отця Плюша виринула властива йому спокуса. Дві чудові фрази заворушилися в голові, маючи перед собою чітку мету – вийти назовні вголос. Розумніша з них, зважаючи на те, що йшлося все-таки про голос ченця, безперечно була:
–    Зроби це, і я закричу.
Проте її ґандж був у тім, що була ця думка хибною. Тому її здолала інша, правдива.
–    Зроби це, або я закричу.
–    Отче Плюшу!
–    А що я сказав?
–    Що ви сказали?
–    Хіба я щось сказав?
Усі сиділи у великій вітальні, що виходила на море, заховавшись від хвиль із хмар, але не від гидкого відчуття незнання, як чинити далі. Одна справа нічого не робити, і геть інша – не могти нічого вдіяти. Це зовсім інакша річ. Усі почувалися спантеличено. Як риби в акваріумі.
Найбільш хвилювався Плассон: у рибальських широких штанях і куртці нервово тинявся, визираючи крізь шибки на молочний приплив, що не відступав ані на міліметр.
–    Справді, скидається на одну з ваших картин, – голосно зауважила Енн Деверіа, опускаючись у ротангове крісло й теж підглядаючи за захопливим видовищем.
–    Усе дивовижно біле.
Плассон без угаву ходив туди-сюди. Ніби й не почув ані слова. Бартлбум підвів очі з книжки, яку ліниво гортав.
–    Ви надто суворі, мадам Деверіа. Пан Плассон намагається зробити дещо дуже складне. А його картини не біліші, ніж сторінки в моїй книзі.
–    Ви пишете книгу? – озвалася Елізвін із крісла перед великим каміном.
–    Щось на взір книги…
–    Чули, отче Плюшу, пан Бартлбум пише книжки.
–    Та ні, це не зовсім книжка…
–    Це енциклопедія, – пояснила Енн Деверіа.
–    Енциклопедія?
І почалося. Часом вистачить і дрібнички, щоб забути про неозоре молочне море, яке тебе стирає. Досить навіть хрипкого дивного слова. «Енциклопедія». Одного слова. І поїхали. Всі разом: Бартлбум, Елізвін, отець Плюш, Плассон. І мадам Деверіа.
–    Бартлбуме, не соромтеся, розкажіть панянці про межі та річки тощо.
–    Енциклопедія називається «Про межі, які існують у природі»…
–    Прекрасна назва. У мене в семінарії був учитель…
–    Не перебивайте, отче Плюшу…
–    Я вже дванадцять років її пишу. Нелегка річ… я практично вивчаю, до чого спроможна дійти природа чи, ліпше сказати, де вона вирішує спинитися. Адже вона ж завжди спиняється, рано чи пізно. Це наука. Приміром…
–    Розкажіть на прикладі «цупколапих»…
–    Ну, це особливий випадок.
–    А ви вже чули розповідь про цупколапих, Плассоне?
–    Бачте, він розповів цю історію мені, люба мадам Деверіа, а ви почули її від мене.
–    Хай йому грець, це ж надзвичайно довге речення, вітаю Плассоне, у вас уже ліпше виходить.
–    То що ж це за цупколапі?
–    Цупколапі живуть у північних льодовиках. Це по-своєму досконалі тварини. Практично не старіють. Якби захотіли, могли б жити вічно.
–    Який жах.
–    Але ж пильнуйте, бо природа все контролює, ніщо від неї не втече. Й ось що трапляється: одного дня, маючи десь років із сімдесят чи вісімдесят, цупколапі перестають їсти.
–    Та невже?
–    Так. Припиняють їсти. Отак проживають у середньому ще три роки в такому стані. А потім умирають.
–    Три роки, не ївши?
–    Пересічно. А деякі проживають і більше. Але врешті-решт, і це важливо, – вмирають. Це наука.
–    Це ж самогубство!
–    У певному сенсі.
–    І ви гадаєте, що ми вам повіримо, Бартлбуме?
–    Погляньте-но, у мене навіть малюнок є… малюнок цупколапого…
–    Трясця, а ваша правда, Бартлбуме: малюєте ви як курка лапою, чесно, я ніколи не бачив малюнка… (стоп)
–    Це не я малював… то моряк, який розповів мені цю історію, він і намалював…
–    Моряк?
–    Вам про це все моряк розповів?
–    Так, а що?
–    Ой, молодець Бартлбум, і справді по-науковому…
–    Я вірю вам.
–    Дякую, панно Елізвін.
–    Я вам вірю, і отець Плюш теж, адже так?
–    Певна річ… цілком правдоподібна історія, ба навіть якщо добре поміркувати, я ж її вже чув, либонь, у семінарії…
–    Справді, у семінаріях стільки всього вчать… чи існують семінарії для пані?
–    Мені саме зараз спало на думку, Плассоне, а ви могли б намалювати ілюстрації до моєї енциклопедії, було б чудово, хіба ні?
–    Я маю малювати цупколапих?
–    Там, окрім цупколапих, є ще безліч іншого… Я написав 872 статті, можете обрати, які подобаються…
–       872?
–    Слушна думка, вам не здається, мадам Деверіа?
–    Статтю про моря я б залишила без ілюстрацій…
–    Панотець Плюш самотужки малює малюнки для своєї книги.
–    Елізвін, пусте.
–    Але ж це правда.
–    Невже в нас є тут ще один вчений…
–    Це чудова книжка.
–    Невже ви теж пишете, отче Плюшу?
–    Та ні… це трохи незвична річ, сказати б, не зовсім книга.
–    Ні, це справді книга.
–    Елізвін…
–    Він нікому її не показує, але вона дивовижна.
–    Як на мене – то вірші.
–    Не зовсім.
–    Проте ви майже вгадали.
–    Пісні?
–    Ні.
–    Ну ж бо, отче Плюшу, не змушуйте вас умовляти…
–    Ось, саме так. Це…
–    Саме так що?
–    Та ні, я кажу щодо вмовлянь…
–    І не кажіть, що…
–    Молитви. Це молитви.
–    Молитви?
–    Оце так…
–    Та в отця Плюша не такі молитви, як решта…
–    А мені це видається пречудовим задумом. Мені завжди здавалося, що нам бракує молитовника.
–    Бартлбуме, науковцю не слід молитися, а якщо це справжній науковець, він не повинен навіть думати про те, щоб… (стоп)
–    Навпаки! Саме через те, що ми вивчаємо природу, оскільки природа – є не що інше, як дзеркало…
–    Він написав чудову молитву про лікаря. Він же теж науковець, хіба ні?
–    Як це «про лікаря»?
–    Вона називається «Молитва лікаря, який рятує хворого, й у мить, коли той підводиться одужавши, лікар почувається безмірно втомленим».
–    Як?
–    Це ж не назва для молитви.
–    Я ж вам кажу, що отець Плюш складає не такі молитви, як зазвичай.
–    Чи вони всі так називаються?
–    Ну, деякі я назвав коротше, але задум саме такий.
–    Розкажіть нам про інші молитви, отче Плюшу…
–    О, то тепер ви цікавитеся молитвами, га, Плассоне?
–    Не знаю… є «Молитва за хлопчика, який не може вимовляти літеру “р”», або «Молитва чоловіка, що падає з урвища й не хоче вмирати»…
–    Неймовірно…
–    Ну, звісно, вона дуже коротка, лише кілька слів, або «Молитва старого, у якого тремтять руки»… тощо.
–    Виняткова річ!
–    І скільки ж ви їх написали?
–    Небагато… Їх нелегко писати, часом кортить, але якщо бракує натхнення…
–    Та ж приблизно скільки?
–    Сьогодні наразі їх… 9502.
–    Неможливо…
–    Божевілля…
–    Чорт, Бартлбуме, порівняно з цим ваша «Енциклопедія» – зошит із нотатками.
–    Але як ви їх пишете, отче Плюшу?
–    Не знаю.
–    Учора він написав чудову молитву.
–    Елізвін…
–    Справді?
–    Елізвін, прошу…
–    Учора він написав одну про вас. Усі несподівано замовкли.
Учора він написав одну про вас.
Але сказала це, не дивлячись ні на кого.
Учора він написав одну про вас.
Елізвін дивилася в інший бік, промовляючи це, тому саме зараз усі обернулися, захоплені зненацька.
Стіл біля вітражів на вхідних дверях. За столом сидить чоловік, тримаючи в руці згаслу сигару. Адамс. Ніхто гадки не має, коли він прийшов. Може, хвилину вже сидить, а може, завжди сидів.
–    Учора він написав одну про вас.
Ніхто не поворухнувся. Та Елізвін, підвівшись, рушає до нього.
–    Вона називається «Молитва про чоловіка, який не хоче назватися на ім’я». Утім, говорила ласкаво. Вона говорила це до нього ласкаво.
–    Отець Плюш гадає, що ви – лікар. Адамс усміхається.
–    Лише часом.
–    А я кажу, що ви – моряк.
І всі решта мовчать. Непорушні. Але вслухаються в кожне, кожнісіньке слово.
–    Лише часом.
–    А тут сьогодні ким ви є? Адамс похитав головою.
–    Лише той, хто чекає.
Елізвін стоїть просто перед ним. У голові в неї чітке й дуже простеньке питання:
–    Чого чекаєте?
Лише два слова. Проте їй забракло сили їх промовити, бо за мить до цього почула, як у її голові хтось пробурмотів:
Не питай мене про це. Елізвін. Благаю, не питай мене про це.
Вона так і стоїть, без руху, втупившись поглядом у ті німі, як камені, Адамсові очі. Тиша.
А потім Адамс, звівши очі над нею, мовить:
–    Сьогодні навдивовижу сонячно.
За вітражами, навіть не зойкнувши, померли всі хмари, і сліпуче дзвенить ясна погожа днина, що воскресла нізвідки.
Узбережжя. І море. Світло.
Вітер із півночі. Безгомінний приплив. Дні. Ночі.
Літургія. Непорушні, на видноті. Непорушні.
Люди як жести в обряді. Не люди, а щось інше.
Жести.
Їх вдихає протяжна щоденна церемонія, перетворивши на кисень для surplace янголів. Їх розчиняє у собі досконалий береговий пейзаж, обернувши на фігури шовкових віял. Кожного дня ще непорушніші.
Поставлені за крок від моря, вони зникають і на зовсім непомітній відстані тішаться з тимчасового неіснування.
Колихається в тій trompe-lbeil душа, срібний дзенькіт їхніх слів, єдина відчутна брижа в безжурності невимовних чар.
–    Гадаєте, я навіжений?
–    Ні.
Бартлбум розповів їй усе до кінця. Про листи, скриньку з червоного дерева, жінку, на яку чекає. Геть-чисто все.
–    Я нікому й ніколи про це не розповідав.
Тиша. Надвечір’я. Енн Деверіа. Розплетене волосся. Довга біла сорочка до п’ят. Її кімната. Світло, що мерехтить на стінах.
–    Чому мені, Бартлбуме?
Професор мне край піджака. Ніщо не буває легким. Тяжко.
–    Бо мені треба, щоб ви мені допомогли.
–    Я?
–    Ви.
Людина вигадує собі великі історії, це факт, і спроможна впродовж років у них вірити; хай які вони божевільні та неймовірні, вона носить їх у собі й по всьому. І люди щасливі через такі речі.
Щасливі. І так живуть довіку. А потім, одного дня, трапляється, що щось ламається в самому осерді фантастичного хитромудрого пристрою: клац, без жодної причини несподівано ламається, і ти ошелешений, як таке сталося, що ти більше не охоплений цією історією, бо вона опинилась у тебе попереду, ніби чуже божевілля, тільки чужинцем є ти сам. Клац. Часом для цього вистачає дещиці. Навіть питання, що пролунало мимохіть. Навіть його досить.
–    Мадам Деверіа… я, як я її впізнаю, ту жінку, мою жінку, зустрівши її?
Навіть найпростішого питання, що долинає з підземних лігв, у яких воно переховувалося. І його досить.
–    Як я впізнаю її, зустрівши? Так.
–    Але ж хіба протягом усіх минулих років ви не ставили собі це запитання?
–    Ні. Я знав, що впізнаю її – і квит. А зараз мені страшно. Мені лячно, що я не зможу зрозуміти. І вона промине мене. І я її загублю.
І зараз його справді огорнув увесь біль на світі, цього професора Бартлбума.
–    Навчіть мене, як учинити, мадам Деверіа, як мені її впізнати, коли побачу.
Спить Елізвін, при світлі свічки й дівчинки. Й отець Плюш, оповитий своїми молитвами, і Плассон у білизні своїх картин. Може, спить навіть Адамс, звір, що полює. Спить готель «Альмаєр», заколисаний море-океаном.
–    Заплющте очі, Бартлбуме, і дайте мені свої руки.
Бартлбум послухався. Й ураз відчув свої руки на обличчі цієї жінки, її губи, що граються його пальцями, тонку шию й сорочку, що розв’язується, її руки, що ведуть його руки по її гарячій та надзвичайно ніжній шкірі, притуляючись, відчуваючи таємниці, приховані в цім невідомім тілі, хапаючи те тепло, щоб потім піднятися на плечі, у волосся й знову до губ, звідки пальці ковзають туди й назад, допоки не почувся голос, що спиняв їх, карбуючи в тиші:
–    Погляньте на мене, Бартлбуме.
Сорочка сповзла до пояса, а очі всміхаються без тіні ніяковості.
–    Одного дня ви побачите жінку й відчуєте все це, навіть не торкнувшись її. Віддайте їй тоді ваші листи. Ви написали їх для неї.
У голові Бартлбума шалене торохкотить, поки він забирає руки, не стуляючи долонь, буцімто якщо він стулить їх, то все зникне.
Він почувався таким спантеличеним, що, коли вийшов із кімнати, йому здалося, що він бачить у напівтіні нереальні обриси прекрасної дівчинки, яка лежить на великій подушці на дальньому краю ліжка. Роздягнена. Зі шкірою білою, неначе морська хмарина.
–    Коли ти хочеш поїхати, Елізвін? – питає отець Плюш.
–    А ти?
–    Я нічого не хочу. Проте ми так чи інакше маємо приїхати в Дашенбах. Там тобі треба лікуватись. А це… це недобре місце, щоб одужувати.
–    Чому ти таке кажеш?
–    Є в цім місці… щось хворе. Хіба ти не відчуваєш? Білі картини в того художника, нескінченні виміри того професора Бартлбума… а ще та пані, вродлива пані, яка, проте, нещасна й самотня, не знаю… не кажучи вже про того чоловіка, що чекає… у якого справа – чекати бозна-чого або хтозна- кого… Усе тут… усе тут спинилося за крок від усього. Немає нічого реального, розумієш?
Мовчить розмірковуючи Елізвін.
–    І це ще не все. Знаєш, що я дізнався? У готелі є ще один гість. У сьомому номері, який видавався порожнім. Так от, він не порожній. У тій кімнаті мешкає чоловік. Але ніколи не виходить. Діра не захотіла розповідати мені, хто він. І ніхто з гостей його ніколи не бачив. Йому носять їсти в номер. Тобі це здається нормальним?
Елізвін мовчить.
Що ж це за місце таке, у якому є люди, але вони невидимки, чи снують туди-сюди безкінечно, ніби в них попереду вічність, щоб…
–    Це морське узбережжя, отче Плюшу. Не земля й не море. Місце, якого не існує. Елізвін підводиться. Всміхається.
–    Це світ янголів.
І вже при виході. Спиняється.
–    Поїдемо, отче Плюшу. Іще кілька днів – і поїдемо.
–    Отже, послухай-но, Доле. Пильнуй море. А помітивши корабель, скажеш мені. Утямив?
–    Так, пане Плассоне.
–    Молодець.
Справа в тім, що Плассон недобачає. Близько бачить, а далеко – ні. Каже, що через те, що забагато часу споглядав обличчя багатіїв. Це руйнує зір. А все решту й поготів. Отож, він видивляється кораблі, але не знаходить. Можливо, у Дола вийде.
–    Вони ж далеко пропливають, пане Плассоне.
–    Чому?
–    Бояться кроків диявола.
–    Тобто?
–    Підводних скель. Тут повсюдно вздовж берега скелі. Вони заледве визирають із моря і не завжди помітні. Тому кораблі пропливають якнайдалі.
–    Скель іще нам бракувало.
–    Їх тут диявол понаставляв.
–    Невже, Доле?
–    Правду кажу! Бачте, диявол живе внизу, на острові Табі. Отож якось одна дівчинка, справжня святенниця, сівши в човен, веслувала три ночі й три дні, поки не дісталася на острів. Краса надзвичайна.
–    Острів чи святенниця?
–    Дівчинка.
–    Еге.
–    Така прекрасна, що як нечистий її побачив, до смерті злякався. Гнав її геть, але вона й на міліметр не відійшла. Просто стояла й дивилась на нього. Допоки одного дня диявол уже справді не мож більше…
–    Міг.
–    Не міг більше терпіти й, репетуючи, біг та й біг без упину вглиб моря, аж поки не зник, і ніхто його більше не бачив.
–    А скелі тут яким боком?
–    Ще й яким, адже на кожнім кроці, що його робив чорт, тікаючи, з моря виринала скеля. Хай де ступить ногою – бац – і вилазить скеля. Вони досі там. Кроки диявола.
–    Чудова розповідь.
–    Чудова.
–    Нічого не бачиш?
–    Ні.
Тиша.
–    Ми тут цілий день стоятимемо?
–    Так. Тиша.
–    Мені більше подобалося, коли я припливав забрати вас надвечір на човні.
–    Не відвертайся, Доле.
–    Ви могли би написати для них поему, отче Плюшу.
–    Гадаєте, чайки моляться?
–    Аякже. Надто, коли ось-ось помруть.
–    А ви коли-небудь молитеся, Бартлбуме? Бартлбум поправляє вовняну шапочку на голові.
–    Колись молився. А потім підрахував. За вісім років я дозволив собі попросити у Всемогутнього дві речі. Результат: моя сестра померла, а жінку, з якою візьму шлюб, мені ще треба знайти. Тепер молюся набагато менше.
–    Я не вірю, що…
–    Цифри – промовисті, отче Плюшу. А решта – то все поезія.
–    Отож-бо. От якби ми були дещо…
–    Не ускладнюйте, отче Плюшу. Питання просте. Ви справді вірите, що Бог існує?
–    Ну, зараз «існувати» видається трохи перебільшенням, але вважаю, що Він є, саме так, звісно, по- своєму, але є.
–    А в чому відмінність?
–    Відмінність є, Бартлбуме, ще і як є. От, скажімо, ця історія з сьомою кімнатою… так, історія про чоловіка в готелі, який ніколи з номеру не виходить і все таке, га?
–    Гаразд.
–    Його ж ніхто ніколи не бачив. Здається, він їсть. Але ж це, можливо, фокус. Може, його й немає. Вигадка Діри. Утім, попри все, для нас він є. Увечері в тому вікні світиться, і час від часу звідти долинає шум, ви ж самі, я бачив вас, коли минаєте кімнату, уповільнюєте крок, намагаючись зазирнути, підслухати щось… Для нас цей чоловік – є.
–    Та це ж неправда, та він ще й навіжений, він…
–    Не навіжений, Бартлбуме. Діра каже, що він шляхетний, справжній пан. Каже, що просто має таємницю та й по всьому, але він цілком нормальна людина.
–    І Ви вірите?
–    Я гадки не маю, хто він і чи він існує, але знаю, що він є. Для мене він є. І він наляканий.
–    Наляканий?
Бартлбум захитав головою.
–    Чим?
–    Хіба ви не йдете на узбережжя?
–    Не йду.
–    Ви не гуляєте, не пишете, не малюєте картин, не розмовляєте, не ставите питань. Ви чекаєте, адже так?
–    Так.
–    А чому? Чому не зробите те, що маєте – та й по всьому?
Адамс підводить очі на дівчинку, яка вміє розмовляти голосом дорослої жінки, коли хоче, і в цю мить вона хоче.
–    У тисячі різноманітних місцин світу я бачив такі самісінькі готелі, як цей. Чи то пак: я бачив цей готель у тисячі різноманітних місць у світі. Та сама самотність, ті самі барви, ті самі пахощі, та сама тиша. Люди приїздять – і час зупиняється. Для когось це, мабуть, схоже на щастя, хіба ні?
–    Для когось.
–    Якби я міг повернутися назад, я б обрав саме це: мешкати перед морем. Тиша.
–    Перед. Тиша.
–    Адамс… Тиша.
–    Припиніть очікувати. Не так уже й важко вбити когось.
–    Як гадаєш, я там помру?
–    У Дашенбаху?
–    Коли мене опустять у море.
–    Та ти що…
–    Ну ж бо, скажи мені правду, отче Плюшу, не жартуй.
–    Не помреш, присягаюся, не помреш.
–    А ти як знаєш?
–    Знаю.
–    Уф!
–    Мені наснилося.
–    Наснилося…
–    Тож послухай-но мене. Якось увечері вкладаюся спати, лягаю під простирадла, уже хотів вимкнути світло, аж тут бачу, як розчиняються двері й заходить хлопчик. Я гадав, що то обслуга абощо. А він, підійшовши, каже до мене: «Чи є щось таке, отче Плюшу, що ви б сьогодні хотіли бачити вві сні?» – Отак. А я йому: «Графиню Вермеєр, яка купається».
–    Отче Плюшу…
–    Та це ж жарт, хіба ні? Добре, він нічого не сказав, лише трішки осміхається і йде геть. А я засинаю й що ж бачу?
–    Графиню Вермеєр, яка купається.
–    Еге.
–    І яка ж вона?
–    Ніяка, таке розчарування…
–    Незугарна?
–    Та не така вона вже й худорлява, як здається здалеку, цілковите розчарування… Проте… Щовечора той хлопчик приходить. Звати Дітцем. І щоразу питає, що я хочу бачити уві сні. Тож я позавчора й попросив: «Хочу побачити Елізвін. Побачити, якою вона виросте». І я заснув, і наснилася мені ти.
–    І якою?
–    Живою.
–    Живою. А ще якою?
–    Живою. І більше нічого не питай. Ти була жива.
–    Жива… я?
Енн Деверіа й Бартлбум сидять пліч-о-пліч у човні на суходолі.
–    І що ж ви йому відповіли? – питає Бартлбум.
–    Я йому не відповіла.
–    Ні?
–    Ні.
–    І що тепер буде?
–    Не знаю. Мабуть, приїде.
–    Ви щасливі з цього?
–    Я хочу його. Але не знаю.
–    Може, він приїде й забере вас із собою назавжди.
–    Не кажіть дурниць, Бартлбуме.
–    А чом би й ні? Він же вас кохає, ви самі казали, ви все, що він має в житті…
Коханець Енн Деверіа нарешті дізнався, куди заслав її чоловік. Написав їй. Цієї миті він, либонь, уже був у дорозі до цього моря й цього берега.
–    А я приїхав би сюди й забрав вас назавжди.
Всміхається Енн Деверіа.
–    Скажіть мені це ще раз, Бартлбуме. Точнісінько цим самим тоном, благаю. Повторіть мені це ще раз.
–    Отам, унизу… он воно!
–    Унизу де?
–    Отам, ні… трохи праворуч, так…
–    Бачу його! Святий Боже, бачу.
–    Три щогли!
–    Три щогли?
–    Трищоглове судно, хіба не бачите?
–    Три?
–    Плассоне, відколи ми вже тут?
–    Споконвіку, мадам.
–    Та ні, я серйозно питаю.
–    Споконвіку, мадам. Дійсно-бо.
–    Як на мене, він садівник.
–    Чому?
–    Він знає назви дерев.
–    А ви звідки знаєте, Елізвін?
–    А мені ця штука про сьому кімнату зовсім не до смаку, зовсім.
–    Вам надокучає?
–    Я боюся чоловіка, який не показується.
–    Отець Плюш каже, що це він боїться.
–    Чого боїться?
–    Іноді я питаю сам себе, на що ми чекаємо. Тиша.
–    Поки стане  запізно,  мадам. Він міг би довіку не зупинятися.