Фрегат «Альянс», що належав до французького флоту, через чотирнадцять днів, як відчалив від берегів Рошфора, сів на мілизну через невправність капітана й неточні мапи, загруз на білій піщаній обмілині, далеко від берегів Сенегалу. Спроби зрушити судно виявилися марними. Єдине, що залишилось, – покинути корабель. Оскільки шлюпок, щоб умістити весь екіпаж на борту бракувало, вирішили спорудити пліт завдовжки з сорок футів і вполовину вужчий. Зійшли на нього 147 чоловік: солдати, моряки, кілька пасажирів, чотири офіцери, лікар та інженер-картограф. За планом евакуації екіпажу, передбачалося, що чотири шлюпки, які є на облавку, буксуватимуть пліт за собою аж до берега. Невдовзі по тому, як покинули уламки «Альянсу», караван, що поволі намагався дістатися берега, охопили паніка й безлад. Чи то через боягузтво, чи то через професійну недбалість – ніхто так ніколи не дізнався, що то було насправді, – шлюпки загубили пліт. Тягова линва розірвалася. Чи хтось її обрізав. Шлюпки пливли далі до берега, а пліт полишили на самого себе. Уже за півгодини його віднесло течією й пліт зник з обрію.
Найперше – моє ім’я – Савіньї.
Найперше – моє ім’я, друге – погляд тих, хто нас покинув, їхні очі тієї миті – вони їх не зводили з плоту, неспроможні відвести очі в інший бік, але за тими поглядами, за ними не було нічого, геть нічого: ні ненависті, ні жалю, ні докорів, ані страху, анічогісінько, їхні очі.
Найперше – це моє ім’я, друге – ті очі, а третє – невідступна думка: я ось-ось
помру, не вмру. Я ось-ось помру, не вмру, я ось-ось помру, не вмру – вода вже сягає колін, пліт хилитається, придушений вагою надміру людей – я ось-ось помру, не вмру, я ось-ось помру, не вмру
–    запах, запах страху, моря, тіл, деревини, що скрипить під ногами, голоси, мотузки, за які тримаєшся, моє вбрання, моя зброя, обличчя чоловіка, який – я ось-ось помру, не вмру я ось-ось помру, не вмру я ось-ось помру, не вмру – повсюдно хвилі, може, не треба думати, де суша? Хто нас до неї доправить, хто командувач? – вітер, течія, молитви, подібні на стогони, молитви, сповнені злості, крикливе море, страх, який…
Найперше – моє ім’я, друге – ті очі, третє – думка, а четверте – ніч, що спадає, хмари, що затуляють сяйво місяця, жахливий морок, лише шум, себто крики та стогони, молитви, прокльони й море, що, здіймаючись, починає зусібіч розривати той клубок тіл – нічого не лишається, окрім як триматися, за що вхопишся: мотузку, колоди, чиюсь руку – всю ніч у воді, під водою сяяло якесь світло, хоч якесь, ця пітьма вічна, а стогони, що лунають щомиті, нестерпні; але в якусь мить пам’ятаю, перед ляпасом несподіваної хвилі стіною води, пригадую несподівану тишу, тишу, від якої холоне душа, лише мить – і я кричу, кричу, кричу…
Найперше – моє ім’я, друге – ті очі, третє – думка, четверте – ніч, що спадає, п’яте – змучені тіла, застряглі поміж дошками плоту, чоловік, який, як ганчірка, висить на палі, що прохромила йому наскрізь груди, утримуючи його тепер на плаву, гойдаючись на морі, що витанцьовує, у променях нового дня, які освітлюють тіла тих, кого в темряві вбило море, знімаючи їх одного за одним із шибениці, повертаючи їх у море, що їх поглинає звідусіль, а навколо
–    ні грудки землі, ані човника на обрії, нічого; і в цьому всипаному трупами пейзажі в безвісті вигулькує чоловік, продираючись поміж іншими, не промовляючи ані слова, пірнає у воду й починає пливти, відпливаючи, просто, а решта, побачивши його, сунуть слідом, а дехто, на правду, навіть не пливе, кидаються просто в море, у якому, не ворушачись, зникають (і навіть приємно на них дивитися), вони обіймаються, перше, ніж віддатися морю (сльози на обличчях нежданих людей), а потім кидаються в море, щосили вдихаючи солону воду у свої легені, яка спалює геть усе всередині, усе – і ніхто їх не спиняє, ніхто…
Найперше – моє ім’я, друге – ті очі, третє – думка, четверте – ніч, що спадає, п’яте – змучені тіла, шосте – голод – голод, що наростає всередині, угризається в горло, потім спадає на очі, п’ять бочок вина й один мішечок хлібців – каже Корреар, картограф: У нас нічого не вийде – люди дивляться один на одного, шпигують, це мить, щоб вирішити, як будемо битись, якщо доведеться битися, каже Льорьо, перший офіцер: порція на душу, по два кухлі вина та одному хлібцю, може, це через сонячне сяйво чи море, що ліниво гойдається, чи через слова, які карбує Льорьо, сидячи біля бочки з вином: Ми врятуємося через ненависть, яку випещуємо до тих, хто покинув нас, і врешті повернемося, щоб поглянути їм у вічі, й вони більше не зможуть спати, ані жити, ані втекти від прокляття, яким ми станемо для них, ми, живі, для них, яких щодня до віку вбиватиме почуття провини, може, це те мовчазне світло або море, що  поволі  коливається,  як передих, але відбувається те, що люди мовчать, і розпач стає покірністю, порядком і спокоєм – і простягнуть один за одним до нас свої руки, і наші руки, по одній порції на кожного  –  майже божевілля, це вам не дрібничка – у самому серці моря більше від сотні людей, розбитих, пропащих, переможених, вишиковуються рівними лавами, досконала картина  в  усеосяжному  хаосі  в  череві моря, щоб вижити, мовчки, з нелюдським терпінням і нелюдським мисленням…
Найперше – моє ім’я, друге – ті очі, третє – думка, четверте – ніч, що спадає, п’яте – змучені тіла, шосте – голод, сьоме – жах, що насунеться ніч, – знову ніч – жах, лють, кров, смерть, ненависть, смердючий жах. Вони заволоділи бочкою, а ними заволоділо вино. У місячнім сяйві чоловік сильними ударами рубає мотузки, що зв’язують колоди плоту, офіцер намагається спинити його, усі кидаються на чоловіка, б’ють його ножами, він скривавлений повертається до нас, ми витягуємо шаблі та рушниці, зникає місячне сяйво за хмарами, усе незбагненно, мить, що триває вічно, невидима хвиля тіл, криків, зброї захлинає нас, сліпий відчай, що прагне смерті, миттєвість – і всьому кінець, ненависть, яка шукає ворога, негайно, щоб затягти в пекло; й у світлі, що, виблиснувши, зникає, пригадую, як ті тіла бігли на наші шаблі, як тріскотіли постріли з рушниць, і кров бризкала з ран, і ступні, що сковзали по головах, защемлених між дошками плоту, і тих нещасних, які повзли до когось із нас, тягнучи понівечені ноги, й, уже беззбройними, кусали нам ноги та, вчепившись, чекали, поки одним ударом леза їх розітне, і зрештою, пригадую, як двоє наших сконали, буквально загризені нелюдом, що повстав нізвідки посеред ночі, та як десятки з них розідрали й задушили, як повзли вони по плоту, мов загіпнотизовані, дивлячись на своє каліцтво, закликаючи святих, водночас прикладаючи руки до ран на наших тілах, щоб випустити нам нутрощі; пригадую, як на мене накинувся чоловік, схопив мене за горло й, намагаючись мене задушити, ні на мить не змовкаючи, виє «пощади, пощади, пощади», абсурдне видовище, у його руках моє життя, а його життя на кінчику моєї шаблі, що врешті розтинає йому бік, а потім черево, і слідом горло, і, нарешті, відтинає голову, яка скочується у воду, а відтак знову вертається в те криваве місиво, що ще лишилося, збрижене на дошках плоту, нікчемне опудало, у якому купається моя шабля раз, два, три, чотири, п’ять разів…
Найперше – моє ім’я, друге – ті очі, третє – думка, четверте – ніч, що спадає, п’яте – змучені тіла, шосте – голод, сьоме – жах, восьме – примари божевілля, що виростають на цій такій собі бійні, жаскому полі бою, омитому хвилями, укритому тілами, обрубками тіл, зеленкувато-жовтавими обличчями, кров’ю, що запеклася на очницях без зіниць, глибокими ранами та розітнутими губами, ніби трупи, які виблювала земля, розкраєний землетрус мерців, умирущих, бруківка страждань, застряглих у смертоносному каркасі плоту, по якому живі – живі – метушаться, грабуючи мертвих, забираючи нікчемний непотріб, але передовсім обертаються на дим божевілля один за одним, кожен по-своєму, кожен зі своїми химерами, породженими у свідомості голодом, спрагою, страхом і відчаєм. Примари. Усі, хто бачить суходіл (Суходіл!) чи кораблі на обрії, волають, але ніхто їх не слухає. Хтось пише офіційну скаргу в Адміралтейство, обурюючись, заявляючи про неподобство й офіційно вимагаючи… Слова, молитви, видіння, зграя летючих риб, хмара, що вказує шлях порятунку, матері, брати, дружини, що з’являються, щоб промокнути рани, омити водою й приголубити, хтось, засапуючись, шукає своє дзеркало, дзеркало, хто бачив його дзеркало, віддайте мені моє дзеркало, дзеркало, моє дзеркало, чоловік благословляє приречених померти, клянучи і стогнучи, а хтось балакає з морем, тихенько розмовляє з ним, сидячи на плоту, сказати б, заграє до нього, і чує його відповіді, чує, як море відповідає, такий собі діалог, останній, дехто поступається, повіривши його хитрим відповідям, і спускаються в море, віддаючись неосяжному другові, що пожирає їх, уносячи якнайдалі; а на плоту тим часом туди-сюди невпинно бігає Леон, хлопчисько, цурпалок Леон, дванадцяти років, охоплений божевіллям, викрадений жахом, з боку в бік плоту бігає, безугавно вигукуючи, немов один неперервний крик, мамо, моя мамо, мамо, моя мамо, мамо моя, Леон, із ласкавим поглядом та оксамитовою шкірою, бігає, як знавіснілий, як пташка в клітці, допоки не згубив себе: у нього розірвалося серце, абощо, у грудях, убивши його так раптово, випятивши йому очі, корчачи його тіло, допоки не кидає його, непорушного, додолу, де його піднімають руки Жілбера (Жілбера, що любив його), притискаючи його до себе (Жілбера, що любив його, а зараз, оплакуючи, цілує безутішно), дивовижне видовище посеред цього пекла: обличчя того старого, що схилився над губами дитячими, дивовижне видовище – бачити ці поцілунки, як я можу їх забути, коли сам бачив їх, ті цілунки, я, без примар, я, несучи на собі смерть, не зазнавши навіть милості розчинитися в якійсь примарі чи солодкому божевіллі, я, що припинив лічити дні, але все одно знаю, що щоночі повертатиметься той звір, він мусить вилазити на волю, той звір жаху, нічна бійня, війна, у якій ми боремося, смерть, яку сіємо навколо себе, щоб не померти, ми, котрі…
Найперше – моє ім’я, друге – ті очі, третє – думка, четверте – ніч, що спадає, п’яте – змучені тіла, шосте – голод, сьоме – жах, восьме – примари божевілля, дев’яте – помильна плоть, плоть, плоть, що запікається на линвах вітрил, плоть, з якої юшить кров, плоть, людська плоть у моїх руках, у моїх зубах, плоть людей, яких я бачив, які були там, що були живі, а потім повмирали, убиті, пошматовані, ошалілі, плоть рук та ніг, які на моїх очах билися, плоть, відідрана від кісток, плоть, яка мала ім’я і яку зараз я пожираю, божеволіючи від голоду, днями пережовуючи шкіру з наших пасків і клапті сукна, бо нічого більше немає, нічого на цьому хижому плоту, нічого, морська вода та сциклиння, залишене вистигати в жерстяних кухлях, шматки олова, які тримаємо під язиком, щоб не здуріти від спраги, і лайно, що його не сила проковтнути, й мотузки, просякнуті кров’ю та солоною водою, єдина їжа, яка віддає життям, допоки хтось, засліплений голодом, не схиляється над трупом свого друга, плачучи та примовляючи й молячись, не відриває шмат його плоті, а потім, наче звір, тягне його в куток і починає смоктати, потім кусати, потім блювати і знову гризти, люто долаючи огиду, щоб видерти в смерті останній шлях навпростець до життя, хижу стежину, на яку, проте, ми звертаємо поволі один за одним, усі як один, тепер ставши подібними до тварюк і шакалів, онімілі, кожен нарешті заткнувши собі пельку шматком плоті з різким смородом на зубах, руки замащені кров’ю, на череві – тьмяний укус, запах смерті, пліснява, шкіра, плоть, що розкладаються, плоть, що рветься, з якої крапає вода та сироватка, розкриті тіла, немов крики, накриті столи для звірів, тварюк, якими ми є, цілковитий кінець, жахлива капітуляція, сороміцький програш, бридка поразка, блюзнірська катастрофа, і саме посеред усього цього я – я підводжу очі – я – підводжу очі – очі – саме посеред усього цього я підводжу очі й бачу – я – бачу його: море. Уперше за багато-багато діб я його бачу по-справжньому. І чую його страхітливий голос, і сильний-сильний запах, і всередині його нестримний танок, нескінченну хвилю. Зникає все, залишається тільки воно, переді мною, на мені. Одкровення. Спав покров болю та страху, що огорнув мою душу, розплітаються тенета неслави, жорстокості, жахіть, що вкрали мої очі, розчиняється тінь смерті, що поглинула мій розум, і в несподіванім світлі непередбачуваного прозріння я нарешті бачу, і відчуваю, і розумію. Море. Що видавалося простим глядачем, мовчазним змовником. Здавалось обрамленням, сценарієм, тлом декорацій. А зараз, споглядаючи його, я розумію: море було всім. Воно було з найпершої хвилини всім. Бачу, як воно витанцьовує навколо мене, пишне в крижанім світлі, неозорий дивовижний монстр. Воно було в руках тих, хто вбивав, і в убитих, що помирали, було воно в спразі й у голоді, в агонії було воно, у боягузтві й у божевіллі, було воно в ненависті й у відчаї, було воно жалем і зреченням, воно є цією кров’ю та цією плоттю, воно є цим жахом і цим блиском. Немає плоту, немає людей, немає слів, почуттів, жестів, нічого. Немає винних і невинуватих, проклятих і спасенних. Є лише море. Кожна річ перетворилася на море. Ми, покинуті землею, перетворилися на морське черево, а морське черево – на нас, і в нас дихає й живе. Я бачу, як воно танцює у своїй блискучій накидці через утіху для своїх невидимих очей, і нарешті знаю, що це не людська поразка, позаяк це тільки тріумф моря, усе навколо є його славою, отже, отже, хай славиться, ОСАННА, ОСАННА, ОСАННА ЙОМУ, морю- океану, що могутніше за будь-яку міць і дивовижніше за будь-яке диво, ОСАННА ТА СЛАВА ЙОМУ – хазяїнові та слузі, жертві й катові, ОСАННА, перед Ним земля схиляється, облизуючи пахучими вустами край його накидки, СВЯТЕ, СВЯТЕ, СВЯТЕ, утроба для кожного немовляти й черево для кожного померлого, ОСАННА ТА СЛАВА ЙОМУ, прихисток для кожної долі й серце, що б’ється, початок і кінець, обрій та схід, володар безвісті, знавець усього, хай буде ЙОМУ ОСАННА ТА СЛАВА, господареві часу й володареві ночей, єдиному й неповторному, ОСАННА, бо йому належить обрій, запаморочливе його лоно, глибоке й бездонне, СЛАВА, СЛАВА, СЛАВА,  у  небесній  височині,  бо немає такого неба, яке б у морі не відбивалося, як у дзеркалі, й не губилося, та немає такого суходолу, який би Йому не скорився, Йому,  непереможному,  судженому  подружжю  місяця, суворому батькові лагідних припливів, перед Ним скоряється все людство, вихваляючи піснею ОСАННИ та СЛАВИ, позаяк море в середині нього, у ньому зростає, а люди в ньому живуть і вмирають, а Воно для них є таємницею й метою, істиною та карою, спасінням і єдиним шляхом у вічність, і так, і так буде довічно, аж до скону віків, що стане кінцем для моря, якщо море стане скінченним, Воно, Святе, Неповторне, Єдине, Море-Океан, хай буде йому ОСАННА І СЛАВА аж до скону віків. АМІНЬ.
Амінь. Амінь. Амінь. Амінь. Амінь. Амінь. Амінь. Амінь. Амінь. Амінь. Найперше
Найперше – це моє ім’я, найперше – це моє ім’я, друге – ті очі, найперше – це моє ім’я, друге – ті очі, третє – думка, четверте ніч, що спадає, найперше – моє ім’я, друге – ті очі, третє – думка, четверте – ніч, що спадає, п’яте – змучені тіла, шосте – голод, найперше – моє ім’я, друге – ті очі, третє – думка, четверте – ніч, що спадає, п’яте – змучені тіла, шосте – голод, сьоме – жах, восьме – примари божевілля, найперше – моє ім’я, друге – ті очі, третє – думка, четверте – ніч, що спадає, п’яте – змучені тіла, шосте – голод, сьоме – жах, восьме – примари божевілля, дев’яте – помильна плоть, десяте – це чоловік, що дивиться на мене, але не вбиває. Його звати Тома. З-поміж них усіх він був найсильнішим. Бо був найхитрішим. Ми не змогли вбити його. Першої ночі Льорьо спробував. І Корреар спробував. Та в цього чоловіка сім життів. Навколо нього всі його товариші повмирали. Нас на плоту лишилося п’ятнадцятеро. Укупі з ним. Він довго сидів у найвіддаленішому від нас кутку. А відтак почав поволі повзти, наближаючись до нас. Кожен рух – це неймовірне зусилля, я це чудово знаю, бо не рухаюся ще з минулої ночі, і тут я вирішив померти. Кожне слово – жорстоке зусилля, а кожен порух – неймовірно важкий. Але він невпинно підповзає. За паском стирчить ніж. І він повзе по мене. Я знаю.
Хтозна, скільки часу спливло. Немає більше ні дня, ані ночі, лише нестерпна тиша. Ми на дрейфовому цвинтарі. Я розплющив очі, а він уже тут. Не знаю, жахіття він чи ява. Може, він просто божевілля, нарешті, божевілля, яке прийшло забрати мене. Проте якщо це божевілля, то воно зранює, у ньому немає нічого солодкого. Хочу, щоб він зробив хоч щось, той чоловік. Але він і далі на мене дивиться. Він міг би зробити лише крок і вже б накинувся на мене. Я ж беззбройний, а в нього є ніж. Я більше не маю сил, нічого не маю. А в його очах спокій та сила, як у звіра, що полює. Неймовірно, що він іще спроможний ненавидіти тут, у цій мерзенній дрейфувальній в’язниці, де тепер є лише смерть. Неймовірно, що він ще здатен пам’ятати. Якби я тільки спромігся заговорити, якби в мені лишилася ще бодай крапля життя, я б сказав те, що мушу, що немає жалю, немає вини в цьому пеклі й що тут немає ні мене, ані його, а тільки море-океан. Я б сказав йому не дивитися на мене більше й убити. Благаю. Однак у мене немає сили заговорити. А він не зрушує з місця й не відводить погляду з моїх очей. І не вбиває мене. Чи колись закінчиться це все?
Панує жаска тиша на плоту й навкруги. Ніхто більше не стогне. Мертві повмирали, а живі чекають – і квит. Жодних молитов, жодних зойків, нічого. Море танцює, але повільно, ніби пошепки прощаючись. Я більше не відчуваю ні голоду, ні спраги, ані болю. Усе обернулося на безмежну втому. Розплющую очі. А чоловік досі на місці. Заплющуюсь. Убий мене, Тома, або дай мені померти з миром. Ти вже помсти вся. Забирайся геть. Він відвертає погляд у море. Я став нічім. Чужою стала моя душа, і життя моє вже не моє, не кради в мене цим поглядом смерті.
Море танцює, але повільно.
Жодних молитов, жодних стогонів, анічогісінько. Море танцює, але повільно.
Чи він спостерігатиме, як я вмираю?
Мене звати Тома. А це розповідь про безчестя. Я записую її зараз у голові, зуживаючи останні сили, не зводячи очей із чоловіка, який ніколи не здобуде мого прощення. Смерть, він прочитає її.
«Альянс» був великим і потужним кораблем. Море б його ніколи не здолало. Щоб побудувати такий корабель, потрібно три тисячі дубів. Плавучий ліс. А щоб згубити його, вистачило людського глупства. Капітан Шомаре звірявся з мапами, вимірював максимальну глибину моря. Проте не вмів читати море. Не вмів читати його барв. «Альянс» опинився біля узбережжя острова Арген, і ніхто не знав, як його спинити. Дивна троща: з нутрощів судна почулося щось на кшталт глухого стогону, а потім корабель завмер, трохи накренившись на бік. Непорушно. Навіки. Я бачив, як дивовижні кораблі змагаються з лютими бурями, й бачив, як деякі з них здавалися та зникали у хвилях заввишки з замки. Як на дуелі. Прекрасно. Утім, «Альянс» боротися змоги не мав. Мовчазний кінець. А навколо неозоре море, майже штиль. Ворог у ньому був усередині, не ззовні. А проти такого ворога вся його міць – даремна. Я бачив чимало життів, які зазнають трощі в такий самий спосіб. Але щоб кораблі – ніколи.
Судно почало потріскувати. Вирішили лишити «Альянс» самому собі на поталу, тож спорудили той пліт. Від нього тхнуло смертю ще до того, як його спустили на воду. Люди це відчули й згуртувалися навколо шлюпок, прагнучи врятуватися від тієї пастки. Довелося наставляти на них рушниці, щоб змусити зійти на пліт. Командувач пообіцяв, присягаючись, що не покине їх, що шлюпки тягтимуть пліт на буксирі й що жодної небезпеки немає. Зрештою, вони юрбилися, як худоба, у тому човнику без бортів, кіля та стерна. І я серед них. Решта були солдати й моряки. Кілька пасажирів із нами. А ще чотири офіцери, картограф, лікар на ймення Савіньї, вони розмістилися посередині плоту поряд із провіантом, незначними запасами, які не загубилися в морі в метушні під час пересадки. Вони стояли на скрині. А ми всі оточили їх, стоячи по коліна у воді, бо пліт занурювався у воду під нашою вагою. Я б мав про все здогадатися ще тієї миті.
Про ті миттєвості в мене лишився тільки образ. Шмальц. Шмальц, губернатор, який іменем короля мав захопити нові колонії. Його опускали вниз із правого борту, поки він сидів у своєму кріслі.
Оксамитовому кріслі, оздобленому позолотою, на якому він незворушно сидів. Разом із кріслом його опускали вниз, наче якусь суцільну статую. Ми на тому плоті, хоч досі були пришвартовані до
«Альянсу», уже боролися з морем та страхом. А він спускався там, немов висячи в повітрі, у свою шлюпку, ефірний, мов янголи, що спускаються зі стелі у виставах міських театрів. Колихався він у своєму кріслі, як маятник. А мені тоді спало на думку: гойдається, наче повішений від надвечірнього вітерцю.
Не знаю, у яку саме мить нас покинули. Я силкувався встояти на ногах, не відпускаючи від себе Терезу далеко. А потім почув крики та постріли. Підвів очі. І під десятком голів, що гойдалися на хвилях, і десятками рук, які розтинали повітря, побачив море та шлюпки, що віддаляються, а між ними й нами – безвість. Дивився – і не йняв віри. Знав, що вони не повернуться. Нас віддали на поталу випадковості. Лише талан міг стати нам порятунком. Але переможеним ніколи не таланить.
Тереза – дівчинка. Не знаю, скільки рочків вона мала насправді. Проте здавалась юною. Коли в Рошфорі я працював у порту, вона обминала мене, несучи кошики з рибою й дивлячись на мене. Отак дивилася на мене, поки я в неї не закохався. Вона була єдиним, що я мав на тій землі. Моє життя, хай чого воно було варте, і вона. Коли я записався в експедицію, яка рушала завойовувати нові колонії, мені пощастило домовитись, щоб її взяли працювати маркітанткою. Отож ми вирушили, сівши на борт «Альянсу». Усе здавалося грою. Як добре поміркувати, то протягом перших днів усе видавалося грою. Якщо я знаюся на тому, що значить бути щасливими, то тими ночами ми були щасливі. А коли я опинився з-поміж тих, хто мусив зійти на пліт, Тереза захотіла поплисти зі мною. Вона могла б пливти в шлюпці, але схотіла приєднатися до мене. Я сказав їй, щоб не робила дурниць, що ми знайдемо одне одного на суходолі, що їй немає чого боятися. Та вона не хотіла мене слухати. Там були великі й кремезні дядьки завбільшки зі скелю, які скиглили, благаючи дати їм місце на тих чортових шлюпках, зістрибуючи з плоту, наражаючись на смерть, аби втекти звідти.
Вона зійшла на плот, не сказавши ані слова, приховуючи увесь той страх, що був у ній. Часом жінки наважуються на вчинки, від яких у нас пересихає горло. Можеш усе життя пробувати це повторити, але не спроможешся на таку саму легкість, на яку вони часом здатні. Ця легкість у них усередині. Усередині.
Перші повмирали вночі, їх скинуло з плоту хвилями, що омивали пліт. У темряві було чутно, як поволі вдалині стихають їхні крики. На світанку бракувало з десяток людей. Хтось лежав, придушений між дошками плоту, потоптаний рештою. Четверо офіцерів, а також Корреар, картограф, та Савіньї, лікар, узяли ситуацію у свої руки. Вони були озброєні. Вони порядкували провіантом. Люди їм довіряли. Льорьо, один із офіцерів, виголосив іще й добру промову, наказав підняти вітрило, пообіцявши, що доправить нас до берега і там ми переслідуватимемо наших зрадників, не спиняючись, допоки не втамуємо жагу помсти. Саме так і сказав: допоки не втамуємо жагу помсти. Ніби він і не офіцер був зовсім. Ніби був одним із нас. Почувши такі слова, люди розпалилися. Ми справді повірили, що все буде саме так. Треба було лише вистояти й не боятися. Море заспокоїлося. Легкий вітерець надимав наше вітрило удачі. Кожному з нас буде по порції пити й їсти. Тереза мовила до мене: «У нас усе вийде». І я відповів: «Так».
Надвечір офіцери, не сказавши ні слова, викотили зі скрині одну бочку з вином, і вона покотилася поміж нас. І пальцем не ворухнули, коли дехто накинувся на неї, відкоркував та почав пити. Люди підбігли до бочки, навколо панував гармидер, усі прагнули напитися вина, а я нічого не міг збагнути. Так і стояв нерухомо, тримаючи Терезу коло себе. Щось дивне було у всьому цьому. Відтак почувся лемент й удари сокири, якою хтось намагався розрубати мотузки, якими був зв’язаний пліт. То ніби був знак. Раптом розпочався дикий бій. Стояла пітьма, лише раз по раз визирав місяць із-за хмар. Я чув, як стріляють із рушниць, і на примар були схожі несподівані проблиски світла, чоловіки, які кидалися один на одного, трупи, шаблі, що били наосліп. Ґвалт, люті крики й стогони.
У мене був тільки ніж: той самий, який я зараз зажену в серце цьому чоловікові, котрому бракує
вже сили, щоб утекти. І я встромив ножа, але не знав, хто ворог мій, я не хотів убивати, я не розумів. А потім знову вийшов місяць, і я побачив: неозброєний чоловік притулявся до Савіньї, лікаря, викрикуючи «пощади, пощади, пощади», він так і кричав, коли перший удар шаблюки ввігнався йому в черево, потім другий, третій… Я бачив, як він важко звалився на землю. І бачив обличчя Савіньї. І збагнув. Хто мій ворог. І що мій ворог переміг.
А коли день повернувся хижим світанком, на плоту лежали десятки трупів, страхітливо понівечені, повсюди – люди в агонії. А навколо скрині близько тридцяти чоловіків стерегли провіант. Очі офіцерів ніби сповнилися ейфорійною впевненістю. Вони ходили по плоту з наготовленими шаблями, заспокоюючи живих і скидаючи у воду вмирущих. Ніхто не смів і слова промовити. Жах та розгубленість через цю сповнену ненависті ніч позбавляли мови й спаралізовували всіх. Ніхто ще не збагнув, що трапилось насправді. А я спостерігав за всім і міркував: якщо так триватиме, наше становище безнадійне. Найстаршого офіцера звали Дюпон. Проминув мене у своєму білому мундирі, заюшеному кров’ю, бурмочучи щось про солдатські обов’язки й не розчув, що ще. У руках тримав пістолет, у піхвах – шаблю. На мить він повернувся до мене спиною. Я знав, що іншої нагоди мені не випаде. Навіть не встигнувши закричати, він опинився знерухомлений долі з ножем біля горла.
Чоловіки, що стояли на скрині, машинально націлили на нас рушниці. Вони б вистрелили, але Савіньї гукнув, щоб не стріляли. І тоді в тиші заговорив я, притуливши ножа до горла Дюпонові. Сказавши так: нас убивають одного за одним. І не спиняться, поки не зостануться лише вони. Цієї ночі вас споїли. А наступної ночі ні виправдання, ані допомога їм не знадобляться. Вони озброєні, а нас лишилось обмаль. У темряві зроблять те, що їм заманеться. Хоч вірте мені, хоч не вірте, але буде саме так. Для всіх провіанту бракує, і вони про це знають. Вони не залишать серед живих і на одну людину більше, ніж їм треба. Хоч вірте мені, хоч не вірте, але моя правда.
Чоловіки навколо мене ніби отетеріли. Голод, спрага, нічний бій і море, що без угаву танцює… Вони намагалися міркувати, силкувалися зрозуміти. Важко уявити, що, загубившись у морі, борючись зі смертю, дізнаєшся про ще одного ворога, ще підступнішого – людей, достоту таких самих, як ти. Які проти тебе. Було щось безглузде в усьому цьому. Одначе такою була правда. Один по одному вони обступили мене. Савіньї кричав, погрожуючи й наказуючи. Та його ніхто не слухав. Хай якою дурістю вона була, але на тому загубленому в морі плоту починалася війна. Ми передали Дюпона живим в обмін на дещицю провізії та зброї. Потім усі ми скупчилися в одному з кутків плоту. І чекали, поки спуститься ніч. Я пригортав до себе Терезу. А вона все торочила: мені не страшно, мені не страшно, не страшно.
Ту ніч, як і всі наступні, я пригадувати не хочу. Ретельна, розрахована бійня. Що більше спливало часу, то менше нас мало лишитися, щоб вижити. І вони методично вбивали. Щось у тій зумисній ясності, у тому безжальному розумові мене заворожувало. Для цього потрібен винятковий розум, щоб не потонути в тому відчаї, нитка логіки в тому винищенні. В очах цього чоловіка, у які я зараз зазираю, немов уві сні, я побачив тисячу разів, ненавидячи й захоплюючись, докази жаскої геніальності.
Ми намагалися захиститися. Проте не мали змоги. Слабкі можуть лише втікати. А з плоту, загубленого в морі, не втечеш. Удень ми долали голод, розпач, шал. А потім спадала ніч, і знов розпалювалася війна, чимраз утомленіша, виснажливіша, рухи в якій чимраз уповільнювалися, у якій билися знесилені мисливці та звірі в агонії. А на світанку чергові трупи живили надії живих та їхній мерзенний план порятунку. Не знаю, скільки так тривало. Та все мало закінчитися хоч якось рано чи пізно. І скінчилося. Закінчилася вода, вино й дещиця провіанту, що ще лишалася. Жоден корабель не прийшов рятувати нас. Час для розрахунків вичерпався. Уже не було заради чого вбивати одне одного. Я бачив, як двоє офіцерів кинули у воду зброю, а відтак багато годин поспіль обмивалися, неначе знавіснілі, у морі. Хотіли вмерти невинними. Ось що лишилося від їхніх амбіцій і розуму. Все марно. Та різанина, їхнє безчестя й наша злість. Усе абсолютно даремне. Немає ані розуму, ані хоробрості, які можуть змінити долю. Пригадую, як шукав поглядом обличчя Савіньї. І врешті побачив обличчя переможеного. Тепер я знаю, що навіть на волосині від смерті людські обличчя оманливі.
Тієї ночі мене розбудив шум, розплющивши очі в непевнім місячнім сяйві, я помітив людську постать, що стояла переді мною. Машинально добувши ножа, націлив його на чоловіка. Чоловік спинився. Я не міг збагнути, чи це марення, чи жахіття абощо. Я мусив не стуляти очей. Без руху лежав. Кілька секунд, хвилин, не знаю. А потім чоловік повернувся до мене обличчям. І я побачив дві речі. Це було обличчя Савіньї, і, розтинаючи повітря, на мене падала шабля. Лиш одна мить. Я не знав, чи то марення, чи то жахіття абощо. Я не відчував болю, нічого не відчував. На мені не було крові. Чоловік вистрілив. А я остовпів. Лише за мить, трохи обернувшись, побачив: Тереза лежала поруч мене, з роз’ятреною раною на грудях і розгубленими очима, що дивилися на мене, сповнені подиву. Ні. Бути такого не може. Ні. Тепер, коли все закінчилося. Чому? Мабуть, це сон, жахіття, він не міг цього зробити. Ні. Не зараз. Чому зараз?
–    Серце моє, прощавай.
–    О, ні, ні, ні!
–    Прощавай.
–    Ти не помреш, присягаюся.
–    Прощавай.
 
–    Благаю, не вмирай…
–    Відпусти мене.
–    Ти не помреш.
–    Відпусти мене.
–    Ми врятуємося, повір мені.
–    Серце моє…
–    Не помирай…
–    Кохання моє.
–    Не вмирай. Не вмирай. Не вмирай!
Страшенно голосним здавався шум моря. Таким гучним я його ніколи не чув. Узявши Терезу на руки, я відтяг її до самого краю плоту. Спустив її поволі у воду. Я не хотів, щоб вона лишилася в цьому пеклі. І якщо не було і клаптика суходолу, щоб берегти її спокій, хай забере її до себе морська глибочінь. Безкраїй сад мерців, без хрестів і меж. Вона сковзнула в море, як хвиля, лише прекрасніша за решту хвиль.
Я гадки не маю. Важко все це збагнути. Якби в мене попереду було життя, я б, може, гортав дні, розповідаючи цю історію без угаву, тисячу разів, допоки б одного дня все не збагнув. Але переді мною – лише чоловік, який чекає, поки я заколю його. І море, море, море.
Єдиною людиною, яка насправді мене дечого навчила, був стариган на ім’я Даррел, він завжди казав, що є три різновиди людей: ті, хто живуть біля моря, ті, що кидаються в море, і ті, які спромоглися повернутися з моря живими. І додавав: побачиш, як здивуєшся, дізнавшись, котрі з них найщасливіші. Тоді я був іще хлопчаком. Узимку бачив, як кораблі витягують на суходіл, піднімаючи величезними дерев’яними вішалками: корпус у повітрі, а ніс розтинає пісок, як
жалюгідний ніж. І я міркував: я ніколи не залишуся тут. Я хочу в глиб моря. Бо якщо у світі є істина, то вона там. І зараз я там, у глибокому лоні моря. Я досі живий, бо безжально вбив, бо їм плоть, яку віддер із кісток моїх побратимів, бо пив їхню кров. Я бачив безліч речей, які з морського берега невидимі. Я бачив, що таке справжня жага й що таке страх. Я бачив, як щезають чоловіки, перетворюючись на дітей. А потім перетворювалися ще раз – на хижих звірів. Я бачив найдивовижніші сни та слухав найпрекрасніші оповідання в моєму житті, що їх розповідали мені пересічні люди за мить до того, як кинутися в море, зникаючи на віки. Я читав у небі знаки, про які гадки не мав, і споглядав обрії на власні очі, котрих, як гадав, у мене немає. Що таке ненависть насправді, я збагнув на цих залитих кров’ю дошках, коли морська вода омиває рани, а вони через те розкладаються. І що таке жаль, я збагнув, побачивши, як наші руки, що несли смерть, годинами гладили по голові товариша, що все ніяк не міг померти. Я бачив жорстокість у жаских штурханах, якими скидали в море, я бачив ніжність в очах Жілбера, що цілував свого маленького Леона, я
бачив розум у жестах, якими Савіньї вишивав своє побоїще, я бачив божевілля в тих двох чоловіків, що якось уранці, розправивши крила, полетіли геть, у небо. Якби мені випало прожити ще тисячу років, кохання стало б легким тілом Терези в моїх руках за мить до того, як спуститись у хвилі. А долею стало б ім’я цього моря-океану, нескінченного та прекрасного. Я мав рацію там, на березі, протягом тих зим, вірячи, що в морі є істина. Мені знадобилося багато років, щоб зійти в саму глибочінь морського черева: але те, що шукав, я знайшов. Пізнав справжнє. Навіть ту річ, із-поміж усіх яка є найбільш нестерпно й жорстоко справдешньою. Справжнє дзеркало – це море. Тут, у морському череві, я побачив себе. Справді, побачив.
Не знаю. Якби в мене попереду було життя, – хоча я зараз умираю, – я б прожив його, розповідаючи цю історію, безкінечно, тисячу разів, щоб збагнути, що означає: істина поступається лише жаху, і чому для того, щоб осягнути її, треба потрапити в таке пекло, а щоб побачити її, ми мусили знищити одне одного, а щоб мати її, нам довелось обернутися на хижих звірів, щоб витягти її з лігва, мусимо розірватися від болю. А щоб бути справжніми, мусимо померти. Чому? Чому все стає істинним лише тоді, коли гризе відчай? Хто розвернув світ так, що істина повинна ховатися на темному боці, а сороміцьке болото відринутої людяності – це єдина огидна земля, на якій зростає та єдина річ, що не є брехнею? І зрештою: що це за істина така, від якої тхне мертвечиною, що зростає в крові й живиться болем, живе там, де людина принижується, та тріумфує там, де людина гниє? Ця істина, вона чия? Це істина для нас?. Там, на березі, протягом тих зим я уявляв спокійну істину, що була домом, була полегшенням, милістю й ніжністю. Це була істина, зроблена для нас. Вона чекала на нас, вона схилиться над нами, як знову віднайдена мати. Однак тут, у черві моря, я бачив, як істина гніздиться, уїдлива й досконала; те, що я побачив, – хижий птах, у польоті величнім, жорстокий птах. Я не знаю. Я не про таке мріяв, узимку марячи істиною.
Даррел був одним із тих, хто повернувся живим. Хто бачив морське черево, був тут, але повернувся. Це людина, яку небо любить, – так казали про нього люди. Він пережив дві корабельні трощі й, за чутками, після другої подолав більше як три тисячі миль на нікчемному човнику, щоб дістатися землі. День при дневі в морськім череві. А відтак повернувся. Тому люди його називали Даррел- мудрець. Даррел бачив, Даррел знає. Я цілими днями слухав його розповіді, але про морське черево він мені ніколи нічого не оповідав. Не хотів про нього говорити. Йому навіть не подобалося, що люди вважають його розумним та мудрим. Найбільше терпіти не міг, коли хтось розповідав про нього, що він урятувався. Чути не міг цього слова: врятувався. Опустивши голову, примружував очі так, що годі забути. Дивлячись на нього в таку мить, я ніяк не міг дібрати назви тому, що бачив на його обличчі й що, я знав, було його таємницею. Тисячу разів я ледь торкався цієї назви. Тут, на цьому плоту, у череві моря, я знайшов цю назву. І тепер знаю, що Даррел був людиною розумною й мудрою. Людиною, яка побачила. Та, передовсім, углибині кожної миті свого життя він був людиною безутішною. Цього мене навчило морське черево. Той, хто побачив істину, навіки залишиться безутішним. А насправді, врятованим є тільки той, хто ніколи не наражався на небезпеку.
Можливо, покажеться якийсь човен зараз на обрії й примчить крізь ці хвилі просто сюди, діставшись на мить раніше за смерть, і забере нас звідси, і поверне нас додому, живими, живими, але не це, насправді, може врятувати. Бо навіть опинившись на будь-якій землі, ми більше ніколи не будемо врятованими. А те, що ми побачили, стоятиме в нас перед очима, те, що ми накоїли, зостанеться на наших руках, а те, що почули, не покине наших душ. І навіки ми, пізнавши справдешність речей, до скону ми, поріддя жаху, навіки ми, вишкребки з морського черева, навіки ми, мудрі та розумні, навіки будемо безутішними.
Безутішними. Безутішними.
На плоту запала мертва тиша. Час від часу Савіньї, розплющивши очі, дивиться на мене. Ми такі близькі до смерті, так глибоко в морському череві, що вже навіть обличчя не здатні обманювати. А на його обличчі правда. Страх, втома й огида. Хтозна, що він читає на моєму обличчі. Він уже так близько, що іноді я чую його запах. Зараз підповзу до нього ближче й своїм ножем розітну йому серце. Яка дивна дуель. Цілими днями на плоту, залишеному на поталу морю, посеред усіх можливих смертей ми й далі намагалися вбивати один одного. Чимраз більш виснажені, чимраз повільніше. А зараз ця остання сутичка здається безкінечною. Проте не буде такою. Присягаюся. Жодна доля не дасть марних надій: хай яка вона всемогутня, вона не нагодиться вчасно, щоб спинити цей двобій. Він не помре перше, ніж його вб’ють. Перше, ніж помру, я вб’ю його. Мені лишається тільки це: легеньке тіло Терези, ніби невитравний відбиток на моїх руках, і потреба, прагнення хоч якої-небудь справедливості. І нехай це море знає, що я матиму її. Нехай будь-яке море розуміє, що я добудуся раніше за нього. І не в його хвилях Савіньї заплатить, а в моїх руках.
На плоту запала мертва тиша. Чути лише, як страшенно гучно гримить море.
Найперше – моє ім’я, друге – ті очі, третє – думка, четверте – ніч, що спадає, п’яте – змучені тіла, шосте – голод, сьоме – жах, восьме – примари божевілля, дев’яте – помильна плоть, десяте – це чоловік, що дивиться на мене, але не вбиває.
Останнє – вітрило. Біле. На обрії.