Двері розчинилися, і з сьомого номеру вийшов чоловік. Ступивши крок за поріг, він роззирнувся навсібіч. Готель здавався незалюдненим. Ані шурхоту, ні голосу, анічогісінько. Пробивалося сонце крізь віконечка в коридорі, розтинаючи напівтінь і проектуючи на стіни короткий анонс блискучого та яскравого дня.
У кімнаті все упорядкували старанно, але поспіхом. Повна валіза, досі відкрита, на ліжку. Стоси аркушів на письмовому столі, пера, книжки й погашена лампадка. Дві тарілки й келих на підвіконні. Брудні, але акуратно складені. Килимок долі утворював велику опуклість, ніби хтось залишив знак, щоб одного дня повернутися сюди. На кріслі лежала велика ковдра, охайно згорнута. На стіні виднілися дві картини. Однаковісінькі.
Не зачинивши за собою дверей, чоловік пройшов по коридору, спустився сходами, нерозбірливо мугикаючи пісеньку, і став біля рецепції – назвімо її так. Діри не було. Як завжди, на пюпітрі лежала розкрита гостьова книга. Чоловік почав читати, тим часом заправляючи сорочку в штани. Чудні імена. Знову роздивився навколо. Безперечно, цей готель найбільш безлюдний в історії безлюдних готелів. Увійшовши до великої вітальні, трохи покрутився навколо столів, понюхав букет квітів, який засихав у бридкій кришталевій вазі, а потім підійшов до скляних дверей, розчинив їх.
Яке повітря. І світло.
Йому довелося примружити очі, таким воно було сяйливим, і щільніше загорнутися в куртку через цей вітер, вітер з півночі.
Попереду – неозоре узбережжя. Занурив ступні в пісок. Він дивився на них так, ніби тієї миті вони повернулися з тривалої подорожі. Він ніби щиро здивувався, що вони знову на місці. Піднявши голову, мав на обличчі такий вираз, як мають часом люди, коли їхня голова геть порожня, спорожніла, щаслива. Чудні це миті. Коли ти спроможний, не розуміючи причини, утнути будь-яку дурницю. Він утнув одну – просту-просту. Побіг, але побіг як навіжений, стрімголов, перечіпаючись і знов підводячись, невпинно, біжучи якомога швидше, ніби за ним гналося пекло, але насправді за ним ніхто не гнався, аж ніяк, він просто біг, сам-один, по тому безлюдному узбережжю, очі широко розплющені, а серце виривається з грудей; побачивши таке, так і хочеться сказати: він більше не зупиниться.
Як завжди, сидячи на своєму підвіконні, дригаючи ногами в порожнечі, Дуд відвів очі від моря й, поглянувши на узбережжя, побачив його.
Біг до Бога, що тут скажеш. Дуд усміхнувся.
–    Закінчив.
Поруч сидів Дітц, той, що створює сни, а потім тобі їх дарує.
–    Чи схибнувся, чи закінчив.
По обіді всі на березі моря, кидають пласкі камінці, щоб вони скакали по воді, кидають круглі камінці, щоб почути потім «бульк». Усі сиділи: Дуд, який саме для цього зліз зі свого підвіконня, Дітц, що дарує сни, Дол, що виглядав для Плассона чимало кораблів. І Діра з ними. І та дівчинка- красуня, яка спала в ліжку Енн Деверіа, хтозна, як її звати. Усі там: кидають камінчики у воду й слухають чоловіка, який щойно вийшов із сьомої кімнати. Тихо-тихо він розповідав.
–    Маєте зараз уявити двох, які кохають одне одного… кохають одне одного. А він має їхати. Він моряк. Він відпливає в довгу мандрівку, в море. Тож вона вишиває власноруч шовкову хустинку… вишиває на ній своє ім’я.
–    Джун.
–    Джун. Вона вишиває ім’я червоною ниткою. І міркує: він носитиме її завжди при собі, і це захистить його від небезпек, від бурі, від хвороб…
–    Від величезних риб.
–    … від величезних риб.
–    Від рибки-бананки.
–    …від усього. Вона в цьому впевнена. Однак вона віддає хустинку не відразу, ні. Спочатку вона несе її до церкви в рідному селі й каже священику таке: мусите для мене її благословити. Вона має захищати моє кохання, тож ви повинні її благословити. Отож священик кладе хустинку перед собою, схилившись над нею, пальцем виводить на ній хрест. Промовляє якісь слова дивною мовою, малюючи пальцем на хустинці хрест. Уявили? Малесенький жест. Хусточка, палець, слова священика, жіночі очі, що всміхаються. Добренько бачите все в голові?
–    Так.
–    А зараз уявіть таке. Корабель. Великий. Ось-ось відпливе.
–    Корабель, на якому відпливе той моряк?
–    Ні. Інший корабель. Але він теж відпливає незабаром. Його добре вимили. Гойдається на хвилях у порту. А попереду в нього кілометри й кілометри моря, яке чекає на нього, нестримно могутнього моря, моря шаленого, яке, може, буде до нього ласкавим, а може, розкришивши його у своїх долонях, проковтне, хтозна. Ніхто про це не говорить, але всі знають, яким сильним є море. Отже, на цей корабель сходить чоловічок, зодягнений у чорне. Усі моряки зібралися на верхній палубі: з родинами, жінками, дітьми, матерями, всі гуртом, стоять мовчки. Чоловічок крокує кораблем, бормочучи щось півголосом. Іде аж до носу, відтак повертається назад, повільно обминає такелаж, згорнуті вітрила, барила, сітки. Без угаву мурмоче щось дивне, сам до себе, і немає ані закутку на кораблі, у який він не заходить. Нарешті, спиняється посеред палуби. І стає навколішки. Опустивши голову, і далі буркотить цією дивною мовою, і здається, що він розмовляє з кораблем, щось йому розповідаючи. Потім несподівано замовкає і рукою повільно малює знак хреста на дерев’яних дошках. Знак хреста. І тоді всі озирнулися на море, з переможним поглядом, адже знають, що цей корабель повернеться, це благословенний корабель, який, кинувши виклик морю, здолає його, тепер ніщо не завдасть йому шкоди. Це благословенний корабель.
Діти навіть припинили кидати камінці уводу. Не ворушилися, слухаючи. Сидячи на піску всі п’ятеро, а навколо, на кілометри – нікого.
–    То як, добре збагнули?
–    Так.
–    Бачите все перед своїми очима?
–    Так.
–    А тепер пильнуйте. Бо зараз починається найважче. Стариган. З білою-білою шкірою, худорлявими руками, насилу йде, повільно. Іде вгору центральною вулицею містечка. А за ним слідом – сотні й сотні людей, усі місцеві мешканці, крокують вервечкою, співаючи, ошатно вбрані, прийшли всі до одного. Стариган не спиняє крок, здається, що він ще сам, сам-один.
Дістався крайніх будиночків у містечку, але не спинився. Він такий старий, що в нього тремтять руки й трохи тремтить голова. Проте він дивиться перед собою спокійно, не зупиняючись, навіть коли починається морське узбережжя, прослизає між човнами, витягнутими на берег, іде хитаючись, здається, ніби з хвилини на хвилину впаде, одначе він так і не падає. А за ним усі решта, за кілька метрів від нього, але не відстають. Сотні й сотні людей. Старий крокує узбережжям, і йти йому ще важче, але то байдуже, він не хоче спинятись і, йдучи без упину, доходить аж до самого моря. Море. Пісні стихли, люди поставали за кілька метрів від берега. Зараз він наче ще більш самотній, той стариган, робить крок за кроком, повільно заходячи в море, він сам-один, у море. На кілька кроків, поки вода не дістає йому до колін, зношений одяг липне до тіла, а ноги – худі-худі, кості й шкура. Хвиля повзе вперед і назад, а він такий тендітний, що здається тобі, що його ось-ось віднесе морем. Аж ні, стоїть незворушно, ніби встромлений у воду, дивиться перед собою, не зводячи очей. Зазирає просто у вічі морю. Тиша. Ніщо не ворухнеться навколо. Люди затамовують подих. Чари.
І тоді стариган, опустивши очі, занурює руку у воду і повільно малює знак хреста.
Поволі. Благословляє море.
Надзвичайна річ, маєте собі це уявити, кволий стариган, незначущий жест, непередбачуване неозоре море сколихується, ціле море, аж до далекого обрію, тремтить, хитається, розтікається, прослизає в його вени мед благословення, що зачаровує кожну хвилю, й усі кораблі у світі, бурі і найглибші прірви, найтемніші води, людей і звірят, тих, хто при смерті, тих, що настрашені, тих, які дивляться – зачаровано, налякано, зворушено, щасливо, перехрестившись, коли несподівано на одну-єдину мить схиляє голову безмежне море, переставши бути загадкою, ворогом, тишею, а
ставши братом, смиренним лоном і видовищем для спасенних людей. Рука старого чоловіка. Знак на воді. Споглядаєш море і більше його не боїшся. Кінець.
Тиша.
Яка розповідь… міркував Дуд. Діра звернула погляд на море. Яка історія. Прекрасна дівчинка шморгнула носом. «Невже вона правдива?» – подумав Дітц.
Чоловік так і сидів на піску, мовчки. Дол глянув йому просто у вічі.
–    Це правдива історія?
–    Була.
–    А тепер неправда?
–    Ні.
–    Чому?
–    Бо більше не виходить поблагословити море.
–    Але ж у того старигана виходило.
–    Той стариган був старим і мав у собі щось таке, чого зараз уже немає.
–    Магію?
–    Щось на кшталт. Добру магію.
–    А де вона поділася?
–    Зникла.
Діти не йняли віри, що вона справді зникла в безвісті.
–    Присягаєшся?
–    Присягаюся. Справді зникла.
Чоловік підвівся. Здалеку виднівся готель «Альмаєр», майже прозорий у світлі, омитому північним вітром. Сонце ніби завмерло на яснішій стороні неба. А Діра промовила:
–    Ти приїхав, щоб благословити море, правда?
Чоловік зиркнув на неї, ступив кілька кроків, підійшов до неї ближче, нахилився й усміхнувся:
–    Ні.
–    То що ж ти тоді робив у тій кімнаті?
–    Якщо море не можна більше благословити, можливо, для нього можна знайти слово.
Слово для моря. Слово для моря. Слово для моря. Щоб не все з того, чим сповнювався жест старого,
 
загубилося, щоб хоч би дещиця тієї магії ще блукала в часі, і щось спромоглося її віднайти та схопити перше, ніж вона зникне на віки. Слово для моря. Бо це єдине, що нам залишається. Бо проти нього ми без хрестів, стариганів, без магії, мусимо ж мати хоч яку-небудь зброю, бодай щось, аби не згинути в тиші, і квит.
–    Слово для моря?
–    Так.
–    І ти зачинився в кімнаті так надовго, щоб знайти слово, яким описати море?
–    Так.
–    Але кому?
–    Байдуже кому. Важливо спробувати описати. А хтось послухає.
Вони подумали, що це якась дивина. Проте не в цьому сенсі. У простішому.
–    І для цього треба стільки аркушів, щоб описати його?
Дуд самотужки волочив ту торбу, повну паперів, униз по сходах. Це його приголомшило.
–    Та ні. Якби хтось дійсно на таке спромігся, йому б вистачило кілька слів… Може, почалося б усе з безлічі сторінок, але згодом, поволі, він би знайшов слушні слова, такі, які за раз висловлюють усі решту, і від тисячі сторінок залишилося б сто, потім десять, а згодом він би став чекати, допоки зайві слова сповзуть зі сторінок, і тоді треба буде лише зібрати ті, що зостануться, стиснувши їх у кілька слів, десять, п’ять, так мало, що коли вдивлятися в них зблизька і вслухатися в них, зрештою у твоїй долоні залишиться тільки одне, одне-єдине. І ти промовляєш… слово для моря.
–    Одне-єдине?
–    Так.
–    І яке?
–    А хтозна.
–    Будь-яке одне слово?
–    Одненьке.
–    Типу «картопля»?
–    Еге. А може, «рятуйте!» чи «тощо», ніхто не знає його, поки не знайде.
Він говорив, роззираючись навсібіч, оглядаючи пісок, цей чоловік із сьомої кімнати. Шукав камінець.
–    Даруйте… – мовив Дуд.
–    Га?
–    Хіба не можна сказати «море»?.
–    Ні, слова «море» вживати не можна.
Він підвівся на рівні ноги. Знайшов камінчик.
–    Тоді це неможливо. Нездійсненно.
–    А хто його знає, що неможливо. Підійшовши до моря, він закинув камінчик далеко у воду. Камінець був круглий.
–    Бульк, – мовив Дол, який знався на цій справі.
Проте камінчик почав скакати по водному плесі, ледь торкаючись води, раз, два, три… й так і не спинився, охоче підскакував, чимраз далі, пострибав у відкрите море, немов раптом відчувши, що його звільнили. Складалося враження, що він прагне більше ніколи не спинятися. Він і не спинився.
Чоловік поїхав із готелю наступного ранку. Небо стояло дивне, з тих, що біжать швидко-швидко, поспішаючи повернутися додому. Дув вітер з півночі, дужий, але безшумний. Чоловікові подобалося йти пішки. Узявши валізку й торбину, сповнену паперів, він попростував узбіччям дороги, що простягалась уздовж моря. Крокував швидко, зовсім не озираючись. Саме тому він не бачив, як готель «Альмаєр», відокремившись від землі, невагомий, розсипався на тисячу друзок, які скидалися на вітрила, що здіймались у повітря, піднімаючись і опускаючись, літали, уносячи все з собою: і землю, й море, і слова, й оповідки – усе до щирця, хтозна-куди, ніхто того не відає, може, одного дня хтось настільки втомиться, що дізнається, куди саме.